Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
І винний в усьому тому тільки він сам, тільки Дмитро Борисович! Він мусив вжити відповідних заходів, він мусив насамперед хімічно обробити пергамент, надати йому стійкості, принаймні покласти його між двох листів скла і заклеїти їх краї, щоб до пергаменту не доходило свіже повітря. Це ж звичайна річ, скільки разів він робив таке… та хіба мало він знав аналогічних засобів збереження крихких, нестійких стародавніх рукописів?
— Лайте мене, друзі, бийте мене, я винний! — розпачливо вигукував Дмитро Борисович. — Винна моя запальність, яка примусила мене поспішити з розгортанням… винна моя неуважність, я так захопився, що… боже мій, що я наробив!.. Мені соромно, мені…
Йому бракувало слів. Він не міг простити собі своєї необачності. І це розуміли всі.
— Але ж, Дмитре Борисовичу, ви стільки разів фотографували пергамент, і згорнутий, і розгорнутий… на фотографіях усе буде видно… і ще переписали текст, — втішала археолога Ліда. Проте він тільки безутішно хитав головою.
Пергамент тим часом зовсім побурів. Він лежав на столі суцільною рудою плямою, на якій вже не можна було розібрати жодного слова. Здавалося навіть, що він якось припав до стола, майже прилип до білого паперу. Думка про дальшу долю цього загадкового шматка пергаменту виникла водночас і в Артема, і в Дмитра Борисовича.
— Треба, може, сховати його, — нерішуче мовив Артем.
— Так, спробуємо хоч тепер зробити це… боюся, що вже запізно! — жалісним тоном відповів археолог. — Він лежить у нас на папері. Спробуймо покласти його отак, разом з папером, у чемодан, чи що. Головне, не торкатися руками. Артеме, давайте порожній чемодан!
За хвилину розкритий чемодан стояв біля стола. Дмитро Борисович і Ліда обережно взялися за краї паперу, на якому лежав пергамент, підняли його…
— Обережно! Жодного подуву!
Та ба! Вражені товариші побачили, як од пергаменту одірвався шматок і, мов порох або попіл, злетів у повітря, ламаючись і розсипаючись на дрібнесенькі частинки. Одна з таких частинок повільно впала на руку Ліди — і вона навіть не відчула доторку того шматочка, такий він був легкий, майже зовсім невагомий. Ще через кілька секунд на білому аркуші паперу, який все ще тримали в руках Дмитро Борисович і Ліда, виднілося всього дві-три маленькі руді плями. Це було все, що лишилося від пергаменту, знайденого в бронзовій скриньці — два шматочки легкої бурої речовини.
Лише один клаптик, завбільшки як звичайна поштова марка, ще. плавав у повітрі. Повітряна течія несла його до дверей. Всі очі стежили за ним. Клаптик приплив до дверей і вже біля них перекрутився в повітрі і розсипався на порох…
— Ну, що ж, товариші, і довго ви так збираєтеся ще тримати отой порожній аркуш паперу? — пролунав голос Івана Семеновича. Він широко посміхався: — Звісно, дуже неприємно, що наш пергамент так швидко закінчив своє існування. Але нічого не вдієш. Наука має принаймні фотографії — і це також непогано. Та не сумуйте ж ви так болісно, Дмитре Борисовичу, адже ви, крім усього іншого, встигли ще й переписати текст, чи не так?
— Та встиг, — похмуро відгукнувся археолог. — Не можу ручитися тільки, що не помилився. Одна надія на фотографії.
— А прочитати й перекласти переписане можете. Адже нам хочеться докладніше довідатися про його зміст, — вів далі Іван Семенович, відчуваючи на собі схвальні погляди Артема і Ліди.
— Та ніби можу.
— Ото вже добре. Скільки я знаю, ви єдина серед нас людина, що знає старогрецьку мову. Давайте сядемо і спробуємо розібратися в тексті. Там щось було ніби дуже цікаве. Про золото, чи що? А це вже стосується і геології, а не лише вашої археології.
— Як швидко… як швидко розклався… — шепотів ще Дмитро Борисович, уже сідаючи до стола. Він вийняв хустку і протер свої спітнілі окуляри. Надів їх, узяв зошит з переписаним текстом. Ліда тихенько заглядала йому через плече. Артем сидів біля скриньки. Він дивився на її заплутані візерунки. Вони нагадували орнамент, але відрізнялися тим, що в тих глибоко вирізьблених лініях не повторювався ніде жоден мотив, жодне сполучення рисок.
— Тут, правда, не все поки що зрозуміло до кінця, — почав Дмитро Борисович, уважно дивлячись у свої записи, — я вже казав вам про те, що цей текст написано старогрецькою мовою, але змішаною з якоюсь іншою, можливо — іранського походження. Проте загальний зміст зрозумілий. Якась стародавня людина, що писала на пергаменті… як же швидко він розклався, товариші! Просто жах! Прямо перед очима спопелів, ви ж самі бачили…