Знаменитий детектив Блюмквіст

— Ох-гм-м!

«Ти замалим не склеїв дурня, любий мій Калле, — вилаяв хлопець сам себе. — Краще подивитись, що далі буде».

— Ні, з таким прізвищем у нас ніхто не зупинявся, — впевнено відповів швейцар.

— Ні? І ви, мабуть, не знаєте, чи якийсь Бране або Ліндеберг останнім часом заїздив до вашого міста. Може, він оселився не в готелі, а десь-інде?

Швейцар знову похитав головою.

— Ну, гаразд. А у вас можна дістати подвійний номер?

— Прошу дуже! Номер тридцять четвертий якраз вам підійде, — люб'язно запропонував швейцар. — За десять хвилин буде готовий. А надовго ви приїхали?

— Буде видно. Десь на два-три дні.

Швейцар дістав книгу подорожніх, щоб чоловіки записали свої прізвища. А Калле купив тим часом вечірню газету. Він був якось дивно схвильований.

— Щось тут є, напевне щось є! — прошепотів він сам до себе.

Де б це він пішов звідси, не довідавшись, хто ті панове, що питали про дядька Ейнара! Швейцар, мабуть, трохи здивується, якщо він, Калле Блюмквіст, сяде у вестибюлі читати газету, але іншої ради немає. Калле вмостився на шкіряному фотелі, наче який комерсант, палко сподіваючись, що швейцар не вижене його. На щастя, той почав розмовляти по телефону й навіть не дивився на Калле.

Калле проткнув пальцем у газеті дві дірки, водночас міркуючи, як він пояснить мамі, де вони взялися.

Тоді заходився думати, хто можуть бути ті панове. Часом не детективи? Вони часто приїжджають по двоє, принаймні в кіно. А що, як підійти до одного й сказати: «Добрий вечір, колего!»

«То було б безглуздя, щоб не сказати ідіотизм! — сам собі відповів Калле. — Ніколи не треба випереджати події».

О, як часом людині може пощастити! Обидва подорожні посідали у фотелі навпроти Калле. Він може сидіти собі й роздивлятися їх крізь газету скільки влізе.

«Насамперед прикмети, азбука детектива! — сказав собі знаменитий детектив. — Спершу одного… Тьху! Та за таку пику треба карати!»

Відразнішого обличчя Калле зроду не бачив. Він подумав, що товариство аматорів краси, напевно, заплатило б чималі гроші, аби тільки цей тип якнайшвидше поїхав собі геть. Важко навіть сказати, що робило його обличчя таким неприємним: чи низький лоб, чи надто близько посаджені очі, чи скособочений ніс, чи рот, що через дивну криву посмішку робився ще бридкіший.

«Коли це не злодій, тоді я архангел Гавриїл власною особою!»- подумав Калле.

У другому ніщо не впало в око, хіба тільки майже хвороблива блідість. На зріст він був невисокий, русявий, з ясними блакитними очима, що неспокійно бігали.

Калле так пильно дивився на них, що здавалося, очі його ось-ось вискочать крізь дірки в газеті. Вуха він теж нашорошив. Подорожні жваво розмовляли, та, на жаль, Калле чув тільки окремі слова. Аж ось Блідий сказав досить голосно:

— Чого нам мізкувати! Він має бути в цьому місті. Я сам бачив листа до Лоли. На поштовому штемпелі чітко стояло: Лільчепінґ!