Знаменитий детектив Блюмквіст

Сікстен радо кивнув головою:

— Це означає війну Червоної та Білої Троянд! Сікстен і Андерс охрестили свої ватаги гучними назвами з історії Англії.

— Так, — урочисто мовив Андерс, — починається війна Білої й Червоної Троянд, і смерть поглине тисячі тисяч душ і понесе їх у своє темне царство.

Цей вислів теж узято з історії, і Андерсові здавалося, що звучить він надзвичайно гарно, а надто тепер, коли скінчилася бійка і над Преріями залягав присмерк.

Білі Троянди — Андерс, Калле і Єва-Лотта врочисто потиснули руки Червоним Трояндам — Сіксте-нові, Бенці та Йонте, і ватаги розійшлися.

Треба сказати, що хоч Сікстен вважав, буцімто мав підставу назвати Андерса «дівчуром», коли той ішов вулицею з Євою-Лоттою, а все ж він трактував Єву-Лотту як гідного супротивника і члена Білої Троянди.

Три Білі Троянди рушили додому. Надто поспішав Калле. Йому було неспокійно на серці, коли він бодай на хвилю залишав без нагляду дядька Ейнара.

«Однаково, що купити собі порося», — подумав Калле.

Андерсові йшла з носа кров. Звісно, Сікстен нахвалявся, що влучить його в саме серце, але до такого лиха не дійшло.

— Ну й гарно ти нині бився! — захоплено сказала Єва-Лотта.

— Та нічого наче, — скромно погодився Андерс, дивлячись на закривавлену сорочку; дома його чекає лайка, то вже краще швидше її відбути. — Завтра зустрінемось! — гукнув він і подався бігцем.

Калле і Єва-Лотта пішли далі разом, аж раптом Калле згадав, що мама просила його купити вечірню газету. Він попрощався з Євою-Лоттою і вже сам побіг до кіоску.

— Всі газети продані, — сказала пані з кіоска. — Спитай у швейцара в готелі!

Авжеж, треба спитати. Перед самим готелем Калле побачив поліцая Б'єрка й відчув до нього приязнь як до колеги. Щоправда, Калле був приватний детектив, а приватні детективи стоять на кілька щаблів вище за звичайних поліцаїв, що часто виявляються цілком безпорадні навіть у найпростіших кримінальних справах. Проте Калле відчував, що з поліцаєм Б'єрком у нього спільна мета: обидва вони боролися зі злочинністю.

Калле дуже кортіло порадитись про дещо з поліцаєм Б'єрком. Звісно, ніхто не сумнівався, що на свій вік Калле був видатний криміналіст. Але все ж таки він мав тільки одинадцять років. Здебільша Калле заплющував на це очі і як детектив уявляв себе завше літнім чоловіком із гострим, пронизливим поглядом і люлькою, що недбало стриміла в зубах, чоловіком, якого чесні громадяни величали «паном Блюмквістом» і шанували, а злочинці боялися, немов вогню. Але тепер він почував себе одинадцятирічним хлопцем і ладен був признатися, що йому ще бракує того досвіду, який має поліцай Б'єрк.

— Привіт! — озвався поліцай.

— Привіт! — відповів Калле.

Поліцай пильно глянув на блискучу чорну машину марки «Вольво», що стояла перед готелем.

— Зі Стокгольма, — мовив він.

Калле спинився поряд із ним, заклавши за спину руки. Якусь хвилину вони мовчки стояли, задумливо дивлячись на поодиноких перехожих, що простували майданом.

— Дядьку Б'єрку, — нараз озвався Калле, — скажіть, коли вважаєш когось шахраєм, то що треба робити?