Небезпека
- Автор: Ванделоо Йос
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №10
- Переводчик: Юрій Жлуктенко
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Небезпека». Краткое содержание книги:
Провідною темою творчості письменника є девальвація почуттів і людських стосунків у буржуазному суспільстві, душевна спустошеність, самотність і приреченість простої людини в тому байдужому та жорстокому навколишньому світі. Усі ці мотиви знайшли своє відображення і в одному з найкращих творів Ванделоо — повісті «Небезпека» (1960), що витримала у Бельгії близько двадцяти видань, була інсценована на телебаченні, перекладена французькою, німецькою, датською, італійською, польською і чеською мовами. Покладений в основу сюжету нещасливий випадок на атомному реакторі служить авторові відправною точкою до змалювання трагічних людських доль, які глибоко хвилюють читача.
Бельгійська фламандська газета «Йонгерен-контакт» писала про цей твір: «Коли повість уперше вийшла у світ, її сприймали як чисту фантастику. Тепер стає дедалі очевиднішою її жорстока правдивість. Застереження щодо ядерної небезпеки вже не можна просто відкинути — це реальна дійсність, у якій ми повсякчас живемо».
І справді, повість «Небезпека» з часом набула ще більшої актуальності.
— Так-так, — погоджується Бентінг. — І справді.
І більш нічого не каже. Бо не знає, що ще сказати у відповідь на цей промовлений пошепки довгий монолог. Дюпон пітніє. Очі в нього блищать від гарячки та мрій. «Усе це від нас тепер дуже далеке, — думає Бентінг. — Недосяжне, як білий вітрильник у морі, тендітне, як метелик або ясно-жовта канарка».
— Ми не повинні ні в чому сумніватися, — провадить Дюпон. — Сумніви марні і зайві. Нам слід узяти свою долю у власні руки. Треба ж вам колись і самому, зрештою, щось зробити. На світі ви завжди один. І коли до чого дійде, ніхто вам не допоможе.
Хвилину він мовчить. І тут стає очевидно, хоч і з деяким запізненням, що голос його уривається і він страждає від задишки. За вікнами ріденькою хмарою висить час. Шелестять листям і всміхаються тополі, А якщо добре прислухатись, то можна почути навіть гуркіт поїзда.
— І ви ще їм співчуваєте, — з презирством каже Дюпон.
Удосвіта наступного (вже десятого) дня Альфред Бентінг лежить, дослухаючись до звуків, що зрідка долинають знадвору. Чути, як шелестить мжичка, сіючись на дахи й вікна. Сіре небо опустило свою похмуру долоню низько над землею.
Дюпон неспокійно совається у напівсні, це наслідок постійної тривоги. Щоранку Бентінг прокидається, відчуваючи страшенну млявість і пригніченість.
Протягом дня йому іноді стає краще.
Професор Венс і одна з сестер заходять до палати й беруться до свого повсякденного діла. Бентінг уже напам’ять знає, що буде за чим. Він, не дивлячись, вгадує їхні рухи, точно знає, яку вони беруть тепер скляночку або ампулу, як довго трястимуть пляшечку, скільки насиплють порошку. Лише зрідка вони роблять якусь нову процедуру або дають ліки, що їх досі не було. А так день у день відбувається той самий незмінний мовчазний церемоніал.
Дюпон прокидається із зітханням, більше схожим на стогін. У нього мішки під очима. Не рухаючись, він холодно стежить за всім, що діється в палаті. Руки й ноги в нього наче свинцеві. Дихає він часто й важко, мов собака у спеку. Професор піднімає проти світла шприц, наповнює його густою речовиною. Він величний, мов священнослужитель, але на губах у нього кам’яна нерухомість.
Як завжди, друга сестра приносить сніданок. Вона знає, що обидва хворі їдять погано, тому їжі мізерно мало. І все ж на тарілках щоразу лишається недоїдене. Так ніби це в зоопарку служник приходить у клітку годувати двох великих, геть зачахлих птахів.
— Я все-таки думаю, що нам слід почекати ще, — каже Бентінг згодом, коли вони лишаються на самоті. Він і сам не знає, чому в нього виникла така думка. Може, тому, що він такий знесилений, а може, йому просто хочеться підбурити свого товариша на суперечку.
— Почекати? — єхидно питає Дюпон. — А навіщо? Ви знаєте, що означає чекати? Чекання — це розважливість слабких. Мені смішно це навіть чути.
Він жорсткий, колючий, різкий.
— Може, ми краще помовчали б? — невпевнено каже Бентінг, та слова його звучать непереконливо.
Дюпон гнівно підводиться з ліжка. Він тепер просто не може мовчати.
— Мовчати? — перепитує він. — Атож, мовчати. Ще одне чудове слово, таке тихе та мирне. Бути завжди совісним і мовчати, заплющивши очі. А знаєте, Бентінг, що таке, власне кажучи, мовчання? Це стриманість боягузів.
— Я зовсім не боягуз.
— То вам здається. Кожен — боягуз, тільки про це не знає. У боягузтва нема протилежної якості, тому самі ви ніколи його не помітите.
«Бути завжди совісним і мовчати, заплющивши очі, — подумки повторює Бентінг, — вдавати, ніби нічого не чуєш і не бачиш. Не покладатись ні на кого і ні на що. Так усі роблять, і, може, в цьому єдина можливість бути хоч трохи щасливим. Але ти на це не здатний, тому щасливим ніколи не будеш. Хіба тільки в ту мить, коли ти самотній, спалахне в тобі іскорка щастя, яка зразу й погасне, тільки-но з’явиться хтось сторонній».
Він лежить з цими думками, а гарячкові, гнівні тиради Дюпона пролітають повз нього, і йому навіть дивно, що вони його не досягають. Слухаючи, як Дюпон пошепки, затинаючись від задишки, збуджено й злісно виголошує промови про справедливість, Бентінг не може не посміхнутися. Мабуть, Дюпонові нема потреби щось вигадувати, коли він час від часу картає їхніх ближніх за нелюдяність.
— Можна розповісти тисячу страшних історій, які доводять, що кінець кінцем ми завжди виявляємось невинними жертвами, — заявив Дюпон.