Небезпека
- Автор: Ванделоо Йос
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №10
- Переводчик: Юрій Жлуктенко
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Небезпека». Краткое содержание книги:
Провідною темою творчості письменника є девальвація почуттів і людських стосунків у буржуазному суспільстві, душевна спустошеність, самотність і приреченість простої людини в тому байдужому та жорстокому навколишньому світі. Усі ці мотиви знайшли своє відображення і в одному з найкращих творів Ванделоо — повісті «Небезпека» (1960), що витримала у Бельгії близько двадцяти видань, була інсценована на телебаченні, перекладена французькою, німецькою, датською, італійською, польською і чеською мовами. Покладений в основу сюжету нещасливий випадок на атомному реакторі служить авторові відправною точкою до змалювання трагічних людських доль, які глибоко хвилюють читача.
Бельгійська фламандська газета «Йонгерен-контакт» писала про цей твір: «Коли повість уперше вийшла у світ, її сприймали як чисту фантастику. Тепер стає дедалі очевиднішою її жорстока правдивість. Застереження щодо ядерної небезпеки вже не можна просто відкинути — це реальна дійсність, у якій ми повсякчас живемо».
І справді, повість «Небезпека» з часом набула ще більшої актуальності.
Голос у Дюпона проникливий і їдкий, як морська вода. Бентінг здається на його аргументи. Дюпон грає інтонацією, мов продавець на ринку. Хіба що не так галасливо. Зате схвильовано і з тими самими жестами. Голос його здіймається й опускається, як сани-тобоган у крижаному жолобі.
— Ми повинні все обміркувати, Фреде, — каже він. — Нам треба діяти самим. Це божевілля — лишатися тут і слухняно ждати, поки здохнемо. Хай що завгодно, але не це. Хіба нам хто співчуватиме? І яку користь ви матимете з того співчуття?
— Ніякої, — відповів Бентінг. — Але що ж ви робитимете, вийшовши звідси?
— Піду до міста і там сховаюся. У великому місті зникнути неважко. От я й перечекаю там кілька днів.
— Це не так просто. Вони зразу кинуться за вами навздогін. Невже ви думаєте, що вам дозволять отак собі вільно розгулювати?
— Звичайно, ні. Обов’язково влаштують полювання. Та невже ви думаєте, що вони захочуть зчинити бучу? Не захочуть. У кожному разі — велику бучу. Потихеньку вистежуватимуть, але так, щоб не переполошити людей. Газети про нас не обмовляться й словом. Майже ніхто нічого не знатиме, тому загубитися серед міського люду буде цілком можливо.
— Ні, Дюпоне. Цього робити не можна, — каже Бентінг. — Ви ж знаєте, що ми випромінюємо радіоактивність. Ми для інших небезпечні. Я навіть не подумаю вчинити щось подібне.
— Гаразд. Це ваша справа. Але ви неправі, повірте. Вам тут так само остогидло, як і мені. Та ви, бач, думаєте про інших. А ті інші, вони про вас думають? Чи взагалі вони коли-небудь думали про вас, Альфреде Бентінг? Ви тут задихаєтесь, а вони навіть не знають, що ви є на світі. Нікому до вас нема ніякого діла, їм байдуже, живий ви чи вже померли. Ви про це коли-небудь замислювалися? Ви їм співчуваєте, вас стримують усякі там романтичні сентименти. А в мене вони вже розвіялись, усі до одного.
— Але не можна ж так, Дюпоне. Ні з того ні з сього наражати кожного на небезпеку?
— Кожного? Ви що, думаєте, я кожному в місті візити робитиму? Особисто кожного відвідаю, ще й доповім: ось ми, радіоактивні хлопці; йдіть-но сюди, дайте вашу руку! Та я триматимусь від людей якомога далі. І до речі, після всього цього лікування ще не відомо, чи така вже велика у нас радіоактивність.
— Але ж усі, хто з нами має справу, носять захисний одяг.
— То просто обережність, щоб не ризикувати. Адже й ми, коли працювали в центрі, завжди надягали захисний костюм, чи не так?
Після цього вони замовкли, і Бентінг ліг, міркуючи над Дюпоновими словами. Вони вразили його, але й заінтригували. «Чи Дюпон і справді такої думки, чи, може, він втрачає глузд?» — запитував себе Бентінг. Пожити на волі — то річ звичайно спокуслива, але йому не подобалась ота божевільна думка втекти й знайти собі притулок у місті. Припустімо, вони його й знайдуть, хоч це не так легко. Але ж у них є ще особиста відповідальність перед суспільством. Щось на зразок морального закону, який треба шанувати. Щоб отак узяти й наразити кожного на небезпеку? І наскільки вона серйозна, та небезпека? Чи вони справді не повинні думати про інших, як твердить Дюпон?
Усе не так просто. Коли людину потримати якийсь час в ізоляції, вона починає особливо цінувати волю. Це зрозуміло.
— Ви сентиментальні, як дівча, — похмуро каже Бентінгові Дюпон. — Я не такий. Мені не хочеться здихати, мов старому псові, в цій палаті. Я ще люблю життя. І до того ж я не почуваю себе смертельно хворим. Я навіть почуваю, що мені кращає. У мене таке враження, що я вже потроху одужую, хоч і повільно. Здається, організм починає знову функціонувати нормально. Хіба, глянувши на нас, хто-небудь скаже, що через кілька днів ми маємо вмерти?
— Ні, — погоджується Бентінг, — щодо цього ви маєте цілковиту рацію. Ми хворі, але не так тяжко, як каже професор.
— Пробачте, так сказав Мартін.
— Нехай, але ж вийшло те від професора.
— Припустімо. Та ми не почуваємо себе так, як мають почуватися люди напередодні смерті. І скажу вам ще одне. Якщо ми й далі лишимося животіти тут, у цій палаті, на цих ліжках, то таки сконаємо. А як не сконаємо, то збожеволіємо. Ви знаєте, який сьогодні день? Можете сказати це відразу, не порахувавши? Неділя? Четвер? Не скажете. І я теж. Ми вже не люди. Ми майже не живемо. А я не хочу отут помалу гинути, я хочу вибратися звідси; тому й збираюся пошукати притулку, байдуже де. Я не хочу здохнути тут, як Мартін.