Любов у спадок

— Тоді нема рації повторювати все, що ти вже знаєш, — різко мовив він. — Батько думав, що відновив справедливість, але я не збираюся ні з ким ділитися тим, що належить мені по праву. Особливо з Родеріком. Я не дозволю на радість шотландцям роздрібнити Нортумберленд, дивлячись, як мій брат-зрадник сидить у родовому замку Персі. Ти згоден зі мною, Ноллісе?

Джон, не зводячи погляду зі свого пана, повільно кивнув. У його душі не було ні страху, ні сумнівів. Та, щиро кажучи, й ніколи не було — за це його й тримав при собі хазяїн. Нолліс чудово розумів, до чого хилить молодий барон. Що ж, це не найгірший спосіб продемонструвати свою відданість і отримати більш вагому нагороду, аніж проста торбинка з грішми. Він давно вже думав прикупити землі та поріднитися з яким-небудь заможним сквайром. До смерті набридло виконувати чужі доручення. Настав час віддавати їх самому.

— Так, ваша милосте, — спокійно відповів Нолліс. Він не хотів квапити свого вельможного пана. Нехай сам промовить ці слова. Джеффрі підійшов упритул до свого слуги й прошипів крізь зуби:

— Тоді позбудься його, Джоне. Його і всіх вилупків, яких він наплодив із цією шотландською сучкою. Всіх, щоб не лишилося нікого, хто б міг претендувати на мої володіння… А вже я тебе не скривджу. Але врахуй! — він застережливо підніс догори палець, на якому тьмяно поблискував масивний золотий перстень з рубіном. — Жодного натяку на моє ім'я. Ніхто не повинен знати про нашу з тобою розмову, мій вірний Джоне. А якщо довідається, то… Адже ти розумієш, що простолюда, який зрадив свого пана, дуже легко повісити, чи не так?

Джон Нолліс не виказав і натяку на страх, навпаки, широко посміхнувся.

— Як можна, мілорде! Я цю справу так владнаю, що комар носа не підточить. Ніхто й не запідозрить нічого! Ви вже не сумнівайтеся. Ось послухайте, що я думаю…