Поза часом і простором
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Радянський письменник
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Поза часом і простором». Краткое содержание книги:
Барвицький кинувся до потужної радіостанції, настроїв її, взяв мікрофон:
— Земля! Земля! — промовив він. — Говорить Барвицький з космольота, що повертається з системи Сіріус! Я досягнув надпроменевих швидкостей, втратив можливість керувати апаратом і мушу загинути! Я був впевнений в тому, що зможу вийти за межі Часу і Простору! Я жорстоко помилився і розплачуюсь за це! Не повторюйте моєї помилки! Шлях у Космос відкритий — сміливо штурмуйте його! Безсмертя людей — у їх прагненні до пізнання Всесвіту!
Святослав на хвилинку передихнув, схопившись за груди. Піт градом котився по його обличчі. Хвилину помовчавши, він тихо закінчив:
— Мері! Дорога Мері! Чи чуєш ти мене? Дякую тобі за все! Бережи сина!.. Перед смертю я йому передаю свою мрію про повне завоювання Всесвіту! Благословляю тебе, мій сину! Благословляю всіх людей, які жертвують собою ради людства, йдуть за голосом неспокійного духа…
— Прощайте, люди Землі! Прощайте!..
…На страшній швидкості промчавши в сонячній системі, космольот наближався до Землі Барвицький уже не звертав уваги ні на що… Він відчував одне: кров їх єдиним потоком пробігає по тілах і здається, що немає ні людей, ні світу, і не треба шукати безсмертя, бо воно ось — в серці цієї худенької дівчини! Одна мить великого кохання — ось що таке безсмертя!
Знову поцілунок — останній поцілунок!..
Святослав відірвався від тремтячого тіла дівчини і підняв очі, щоб поглянути в її лице. І в ту ж хвилину жах скував його серце. Дівчини не було! Вона зникла!..
— Що це? Божевілля? — прошепотів Святослав, дивлячись дикими очима навколо. — Чари! Чари…
Але голос розуму переміг. Кілька хвилин Барвицький згадував, що з ним трапилося перед спуском на планету, і, нарешті, зрозумів, що не було ні планети, ні людей, ні жриці!.. Була, як завжди, неймовірна, болюча галюцинація під час якої зорельот, обігнувши в просторі систему Сіріус, повернув назад, до сонячної системи..
Гаряча сльоза вперше в житті покотилася по худій щоці Святослава. Кінець! Кінець всьому!
Куля Землі заповнювала все небо, неймовірно швидко збільшувалася. Святослав припав до ілюмінатора, божевільними очима впився в рідну планету.
— Мері! — з відчаєм простогнав він…
…В ту ж мить космольот врізався в земну атмосферу, Швидкість його була такою грандіозною, що апарат разом з людиною вмить перетворився в хмару газів, а кілька уламків пронизали вечірнє небо над приволзькою рівниною…
ПОХІД У ВСЕСВІТ
…На бетонованому майдані космодрому, на відстані двохсот метрів один від одного, стояли ютові до старту три велетенські космольоти. Завтра вранці — о третій годині — коли ще всі будуть спати, апарати помчать до інших зоряних світів.
Заходило сонце і золотило апарати. Копилов, помилувавшись ними, підійшов до радіопередавача. Треба було рапортувати в Академію про підготовку до польоту. Хіба ж це звичайний політ? Він теж вдарив старістю об землю, і сам веде флагманський корабель. Другий — молодий інженер, а третій — Віктор Барвицький. Мері може гордитися своїм сином. Він в 19 років одержав дозвіл вести в Космос таку велетенську складну машину…
Копилов крутнув ручку радіо, відшукуючи потрібну хвилю. Крізь свист і музику раптом проник в кімнату з динаміка знайомий тривожний голос:
— Земля! Земля! — говорив він.
— Хто це? Чи не хто-небудь з наших мандрівників на Місяці або на Марсі терпить біду?
— Говорить Барвицький, — донеслося з чорного отвору. Копилов зблід. Він, безсило опустивши руки, слухав голос Святослава, знаючи, що кожна секунда наближає цю людину до смерті… Він сумно, з докором посміхнувся, почувши слова Святослава про його помилку. Пізно!!!
Через кілька хвилин Копилов мчав у відкритому авто за містечко, що виросло навколо космодрому, до моря. Він зупинився біля прекрасної вілли. Не зачинивши дверцята машини, забувши причесати розтріпане сизе волосся, Копилов швидко пробіг по східцях і відкрив двері до кімнати…
На канапі сиділа Мері — посивіла, змарніла, а біля неї, поклавши голову на її коліна, спав син Віктор — красивий молодий юнак. Мати з болем дивилася на його лице і в думці прощалася з ним — останньою своєю надією…
Стукнули двері. Мері злякано підняла голову Там в напівтьмі чорнів силует Копилова. Очі в нього світилися страшним вогнем, обличчя було спотворене, ніби від болю.
— Що? — злякано прошепотіла вона.
Він, задихаючись, показав на небо, неспроможний вимовити хоча б слово…
— Він? — беззвучно запитала Мері.