Нічний черговий

Водій знову посміхнувся.

— О, в цьому місті всякого жита на лопаті.

Він ще довго похитував головою та посміхався подумки до себе.

Біля держдепартаменту я дав йому долар на чай.

— То як ви гадаєте,— звернувся до мене водій,— та маленька леді — непоганий початок робочого дня?

Я зайшов у вестибюль і побачив стіл довідок.

— Будь ласка, я хотів би побачити містера Джеремі Хейла,— сказав дівчині за столиком.

— Ви знаєте, в якому кабінеті він сидить?

— Боюсь, що ні.

Дівчина зітхнула. Я вже помітив, що у Вашінгтоні повно гарненьких жінок з бридким характером. Поки вона водила пучкою по сторінках грубої книги, шукаючи Джеремі Хейла, я згадав, що колись — дуже давно — сказав був йому:

— З таким прізвищем, як у тебе, ти, Джеррі, конче повинен потрапити до державного департаменту.

Згадавши цей випадок, я посміхнувся.

— Містер Хейл чекає на вас?

— Ні.

Я багато років не розмовляв з Хейлом і не писав йому листів. Тому, звичайно, він на мене не чекав. А колись ми обидва вчилися в одному коледжі в Огайо і були добрими друзями. Потім я став працювати у Вермонті, і ми кілька разів каталися разом на лижах, коли Хейл не бував у закордонних відрядженнях.

— Будь ласка, ваше ім'я, — попросила дівчина.

Я назвав їй своє ім'я, і вона подзвонила кудись по телефону.

Після короткої розмови вона поклала трубку і виписала мені перепустку.

— Містер Хейл може прийняти вас зараз. — Вона подала мені перепустку, написавши на ній номер потрібного мені кабінету.

— Дякую, міс, — сказав я, і тільки тоді помітив у неї обручку. «Ще один ворог у Вашінгтоні», — майнуло мені в думці.

Я пішов до ліфта. Він був майже повний, але піднімались ми у пристойній тиші. Секрети держави охороняються добре.

Ім'я Хейла було написане на дверях одного з багатьох кабінетів у коридорі, який здавався безкінечним. «Цікаво, що всі ці люди роблять для Сполучених Штатів Америки протягом восьми годин на день і двохсот днів на рік?» — подумав я і постукав у двері.

— Зайдіть, — озвався жіночий голос.

Я штовхнув двері і опинився в маленькій кімнатці, де за друкарською машинкою сиділа молода вродлива жінка. Друзяка Хейл таки непогано влаштувався.

Вродлива молода жінка чарівно усміхнулася мені, а я спитав себе у думці, чи така сама привітна вона і в таксі?

— Ви містер Граймс? — спитала жінка, підводячись з місця. На повний зріст вона була ще прекрасніша — висока, струнка і темнокоса, в блакитному светрі, що ладно облягав її стан.

— Так, — відповів я.

— Містер Хейл дуже радий вашому візиту. Будь ласка, заходьте до нього. — Вона розчинила переді мною двері до кабінету.

Хейл сидів за встеленим паперами столом і вивчав їх. З часу нашої останньої зустрічі він погладшав, на лагідному ввічливому обличчі з'явився вираз ділової солідності. На столі у срібній рамці стояла фотографія його сім'ї — дружина і двоє дітей, хлопчик і дівчинка. Всього в міру. Нульовий приріст населення. Взірець для дикунів. Побачивши мене, Хейл відразу ж підвівся, приязно всміхаючись.