Наодинці з собою

19. Хто дбає про славу серед потомків, не уявляє собі, що всі, хто його ще пам'ятатиме, скоро самі помруть; а за ними, знову, й ті, хто перейме від них ту славу — так, що й усякий спогад вигасне, бо ж і його носії один за одним спалахнуть і згаснуть{152}. А навіть якби припустити, що ті, хто пам'ятає, — невмирущі (отже, невмируща й пам'ять), — що тобі до цього? Не кажу вже — померлому, але хай і живому — що тобі до їхньої хвальби? Хіба, може, через якесь урядження{153} — бо таки невчасно нині нехтуєш дарунком природи й далі живеш чужим розумом.

20. Все, що хоч якось гарне, — гарне саме собою: воно само в собі довершене, а похвала ніяк до цього не причетна. Тож і хвалене не стає ні гіршим, ні ліпшим через те, що воно хвалене. Тут маю на увазі навіть те, що зветься гарним у посполитішому сенсі, як-от матеріальні речі та витвори мистецтва{154}: якщо воно дійсно гарне — то чого ще потребує? А воно ж таким є не більше, ніж закон, не більше, ніж істина, не більше, ніж добродушність і сором; чи щось із цього — гарне через похвалу? Чи зіпсується, коли його ганити? А чи стане гіршим смарагд, якщо його не похвалять? А золото, слонова кістка, пурпур? А ліра чи меч? А квітка чи деревце?

21. — Якщо душі тривають і по смерті, то як їх усіх споконвіку вміщає повітря? — А як же земля вміщає тіла похованих за всі часи? Подібно як вони, скількись у ній протривавши, через перетворення й розпад дають місце іншим мерцям, отак і душі, переставившись у повітря, ще якийсь час тривають, а далі перетворюються, розвіюються й спалахують — бо їх знову взято до насінного розуму Цілого — і в такий-то спосіб уступають новим поселенцям. Так і відповів би на припущення щодо тривання душ.

Та й треба мати на думці не лише ту безліч похованих тіл, а й те, скількох істот щоденно поїдаємо і ми самі, й інші істоти. Яке ж то їх число переводимо й неначе хоронимо у власних тілах, відживляючись! А все ж їм стає місця завдяки скровленню і завдяки переміні в повітряне й вогнисте.

Що ж тоді є пошук істини? Розбір на матеріальне і причинове.

22. Не дай себе завертіти: кожному устремлінню — віддавай по справедливості, в кожному уявленні — зберігай осягальну здатність.

23. Всесвіте! Все, що до тебе прилаштоване, і мене влаштовує; жодне з того, що для тебе на порі, для мене ані не завчасне, ані не забарне. Природо! Все, що приносить кожна твоя пора, — для мене плід. Все — від тебе, все — в тобі, все — задля тебе{155}.

Якщо хтось каже: «Любий Кекропів град»{156}, то хіба ж ти не скажеш: «Зевса коханий град»?{157}

24. Кажуть: «Коли хочеш мати погідне серце, май небагато діл»{158}. Чи ж не краще чинити, що доконечне; чинити, що вибирає розум громадської за своєю природою істоти, і в той спосіб, який він вибере? Бо саме це випогоджує серце: не лише тому, що твої діла гарні, але й тому, що нечисленні. Багато з того, що мовимо й чинимо, не є конечне; коли б ти це все усунув — став би вільніший і незворушніший. Відтак у всьому треба собі нагадувати, щоб не було чогось неконечного; а усувати треба не лише неконечні діла, а й неконечні уявлення: то вже й діла неконечні їм услід не йтимуть.