Наодинці з собою

Ти сам себе не любиш, бо інакше любив би і свою природу, і те, на що її воля. Хто любить своє ремесло, — згоряє в тій праці, не вмившись, не поївши; а ти власну природу цінуєш нижче, ніж карбівник — карбівництво, танцюрист — танці, грошолюб — гроші, марнославець — дещицю слави: усі вони, як уже загоряться, то радше не їстимуть і не спатимуть — аби тільки примножувати те, на чому їм залежить; то невже суспільні справи здаються тобі чимось дешевшим чи вартим меншого завзяття?

2. Як легко відігнати й затерти{190} докучливе чи приблудне уявлення — й одразу мати цілковитий спокій.

3. Розсуди, що кожне слово чи діло, якщо воно — за природою, тебе варте; і нехай не помикають тобою нарікання чи пересуди, що посипляться тобі вслід: коли добрим є ось так — і чинити, і мовити, — не відмовляйся від цього. Вони мають власну керівну частку і йдуть за власним устремлінням; а ти на те все не оглядайся, а прямуй за природою, і своєю власною, і суспільною, адже в них обох — одна дорога.

4. Мандруватиму в згоді з природою, аж поки не впаду спочити. Випущу дух туди, звідки щоднини його вдихаю{191} і впаду на те, звідки мій батько набрався сімені, моя мати — крові{192}, а годувальниця — молока; та й сам я вже стільки літ день у день тягну із цього поживу й вологу, і маю в цьому опору для стіп, і в стільки способів із цього користаю{193}.

5. Ніхто не має тебе за диво-дотепника. Хай так. Але є багато й такого, де не скажеш: «Я до цього не вдався». Отож видавай{194} із себе те, що цілковито твоє: щирість, статечність, витривалість; що не любиш насолод, що не нарікаєш на долю, що потребуєш малого; доброзичливість, свобідність, поміркованість, поважність, величність. Хіба не відчуваєш, скільки міг би із себе видати — тут уже не покличешся на бездарність чи нездалість, — однак із власної волі пасеш задніх? А ремствувати, чіплятися, лестити, скидати вину на тіло, догоджати, надиматися й отак метатися душею — тебе також змушує те, що удався нездарою? На богів, ні! Ти вже давно міг цього позбутися; і навіть якби тобі щось закидали, то хіба забарливість і непослідовність. Але й це треба брати близько до серця і вправлятися — щоб ота млявість не припала тобі до смаку.

6. Цей, коли зробить комусь послугу, одразу бере на розум, яка ж то йому буде віддяка. Той, хоч і не одразу, та все ж подумає собі про іншого як про боржника, бо добре знає, щó для нього зробив. Але отой — мовби й не знав про свій вчинок: він подібний до лози, яка вродила виногроно, і попри те, що родить свій плід, більше нічого не дошукується. Як-от кінь — біжить, пес — бере слід, бджола — несе мед{195}, так і людина, яка добре зробить щось одне, про це не галасує, а переходить до іншого — мов та лоза, яка у свою пору знову приносить грона.