Наодинці з собою

13. Як лікарі{121} завше мають напохваті скальпелі та інше знаряддя для нагальних втручань, — так і ти тримай напоготові засади, потрібні для знання божественного й людського{122}. В усьому — навіть найменшому — чини, пам'ятаючи про обопільний зв'язок між ними, бо ані чогось людського добре не зробиш, не звівши його до божественного{123}, ані навпаки.

14. Годі блукати: не читатимеш ані власних спогадів{124}, ані Діянь давніх римлян і греків{125}, ані тієї добірки з писань, що ти собі відклав на старість{126}. Поспішай до мети, відкинь марні сподівання і, коли тобі до себе не байдуже, сам себе спомагай — доки маєш як.

15. Вони не відають, скільки ж то значать слова «красти», «сіяти», «купувати», «спочивати», «глядіти, щó має бути зроблено»{127}: це вже не очима, іншим зором побачиш{128}.

16. Тіло, душа, ум. Тілові належать відчуття, душі — пориви, уму — засади. Враження від уявлень має навіть худоба{129}; пориви смикають за шворки і звіроту, і «андрогінів»{130}, і Фаларіда з Нероном{131}; а ум є за проводиря — у тому, що їм здається належним, — навіть для тих, хто не визнає богів і хто кидає напризволяще вітчизну, і чиї діла — за зачиненими дверима{132}.

Тож якщо все це — спільне для щойно мовлених істот, доброму зостається лиш одна осібна властивість: любити й вітати все, що йому припадає і що напрядено{133}; і не давати тому генієві, що має осідок всередині нас — у нашому серці, — змішатися й скаламутніти в юрмі уявлень, а берегти його — щоби був сумирний, щоб услід за богом йшов красно, щоб ані не казав чогось супроти правди, ані не чинив — супроти праведності. І хай навіть жодна людина не повірить, що він живе просто, скромно і з погідним серцем, — жодна з них через це не стане йому прикрою, і він не збочить зі шляху, що веде до найвищої в житті мети. А йти до неї треба чистому, спокійному, нескутому, — такому, що не з примусу ладить зі своєю долею.