І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Пішли! — скомандував Федько та й рушив із таким виглядом, наче не бандитам — йому сідати до в’язниці…
День похорону Зіни й Віталія застав Федька у дорозі: повертався з чергового відрядження додому. І в той саме час, коли під спів батюшок, під голосіння жінок дві домовини опускалися в могилу, Федько, який не знав і не відав, реготав із веселих історій, що їх розповідав сусід по купе. А потім, насміявшись до сліз, зійшов на вокзалі в Полтаві — енергійний, веселий, бадьорий, радий обійняти весь світ, всіх оцих людей, що кудись поспішають, чогось метушаться, а він, Федько, повертається після вдалого відрядження додому.
Над усе любив пускатися в мандри. Поїздом, на коні — байдуже чим, аби лиш подалі, аби лиш подовше, щоб стрічали нові й нові люди, розгорталися інші й інші картини. Циганська кров не давала спокою, все кудись кликала, звала, і родитися б Федору циганом; сів би на передок обшарпаної кибитки, виставив би під палюче сонце, під пекучі морозні вітри смоляним волоссям порослі оголені груди та й рушив би по білому світу, Од села до села, від міста до міста, степами й лісами, і не було б кінця-краю отій дорозі, і зорі світили б йому щоночі, й багаття палало б перед його очима, таке ж неспокійне, рухливе й живе, як і сам господар. Та що поробиш: не судилася Федькові циганська доля, понесло його у міліцію. Але й тут він не тужить: бач, як чеше пероном, так і шниряючи на всі боки чорнющими, повними неспокійного вогню очима!
Помітив дівчину, яка стояла біля розпису приміських поїздів, записуючи години, зупинився. Дівча як дівча: сотні отаких стрічаються щодня на вулицях, а Федькові здається, що ця — найкрасивіша. Постояв, посвітив на неї очима, а потім:
— Пробачте, ви не записали найважливішої години…
Дівчина звела на нього здивовані очі.
— Години, коли ми з вами сьогодні зустрінемось.
Усміхнувся, козирнув, дзенькнув шпорами і пішов, а дівчина ще довго дивилася йому вслід. Так, наче поривалася запитати: «Яка ж та година, що ми маємо зустрітися?..»
Та Федько б уже і не почув, хай би гукала до самісінького вечора: інша русалка заполонила його. З’явилася перед ним так несподівано, мовби враз виринула із-під землі. Ішла попереду, легко похитуючи станом, в світлому літньому платті, в біленьких черевичках, з розкішною русою косою, викладеною довкола голови, ішла, як казкова царівна, створена Всевишнім на спокусу та на погибель всього чоловічого роду. У Федька так і стріпнулося серце, так і загорілися очі: вона! Вона, та єдина, та од колиски жадана, в усіх мріях вимріяна, всіма снами навіяна! Вона, ота сама, пізнавши яку, він уже й не захоче дивитись на інших жінок!..
А Олеся, Федю, а Олеся?
«При чім тут Олеся? — досадливо морщиться Федько, прискорюючи ходу, аби наздогнати оту незнайомку. — Олеся ж удома… Вдома Олеся, а скільки ще часу мине, доки доберуся додому?» Він крутить правого вуса, крутить лівого, випинає колесом груди та дзінь-дзінь острогами — обганяє оту незнайомку. Обігнав, обернувся, вирячив очі.
— Федю! — Олеся так і потягнулася до нього, аби обійняти, припасти, поцілувати. Та відразу ж отямилась: не вдома ж! А Федько поводив безтямно очима, мовби його ударили довбнею по тім’ю.
— Де ти була?
— Тебе ходила зустрічати.
— А чого не зустріла?
— Та я й сама не знаю, Федю… Ждала, ждала біля виходу, всі уже пройшли, а тебе нема та й нема. Я і подумала, що ти не приїхав…
— Подумала, подумала! На перон не догадалася вийти!
— Так я ж боялась розминутися із тобою, Федю!
Федькова ревнива підозра згасає: Олеся таки справді вийшла стрічати його, а не когось іншого. «Гм… гм… — трохи збентежено жує він кінчика вуса, пригадуючи, як щойно гнався за власною жінкою, немов за чужою. — Буває ж таке!..» І, щоб приховати збентеження, насмішливо запитує:
— І довго ми отак будемо стояти? Може, підемо додому?
— Підемо, Федю, — покірно погоджується Олеся.
Вони йдуть широкою вулицею, закосиченою буйною зеленню, заллятою щедрим сонцем, неймовірно чистою вулицею, з таким дзвінким тротуаром, що кожен крок відлунює у високій кришталевій блакиті, в просторому отому наметі. Щаслива Олеся по-дівочому закохано зорить на свого чоловіка, і для неї зараз не існує нікого на світі, окрім Федька. Як їй хочеться хоча б доторкнутися до нього, якщо не можна уже пригорнутися! Але люди ж довкола, сором на людях і гріх перед богом. Не хоче уподоблятися отим міським вертихвісткам, отим соромітницям, що дозволяють собі — аж дивитися гидко! — брати привселюдно чоловіків під руки, виснути на них, забуваючи про свою гідність. Олеся скоріше вмре, аніж дозволить собі отак повестися із чоловіком.