І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Добре! — похвалив його Світличний. — А тепер іди до бандита. Та дивись мені: хай лише писне — голову одірву! Ясно?
— Ясно, товаришу начальник.
— Ну, щасти!
Бандит біля воріт насторожився: з-за рогу вийшла якась приземиста постать. З опущеною головою, у великій кудлатій шапці, спираючись на ціпок, шкандибала прямо на нього. «І носить же старого чорта так пізно! Чи не із досвітків?..»
Коли постать наблизилась, тихо окликнув:
— Куди, старий, шкрябаєш?
Дід тільки охнув, затрусив бородою:
— А щоб же ти був такий здоровий, як оце мене налякав!
— Проходь, діду, проходь! Ніхто тебе не зачепить.
Дід підступив ближче, простягнув гирлигу:
— Потримай, сину, бо в мене й очкур від страху розв’язався.
Бандит простягнув руку, але палицю взяти не встиг: дід з молодечою спритністю ухопив його за зап’ястя, шарпонув на себе, щосили ударив в щелепу…
— Готово? — запитав Світличний.
— Як було наказано… І не писнув!
Бандит нерухомо лежав на тротуарі, а Сидоренко, скинувши кожуха та шапку, безуспішно пробував віддерти бороду.
— Чим ти її, чорте, клеїв, що й одірвати не можу?
— Потім віддереш, — сказав Світличний. Все ще стояв перед хвірткою, не наважуючись її відчинити: ану ж і в дворі Артист поставив вартового!
— Товаришу начальник, а може, краще зайти з мого двору? — підійшов до нього чоловік.
— А там що, теж хвіртка є?
— Хвіртки-то нема, та я колись дошку там відірвав. На одному гвіздкові тримається… Відсунуть її — раз плюнути…
— Ну що ж, ведіть, показуйте дошку… — І до Сидоренка, який все ще возився із бородою: — Залишайся тут, біля свого хрещеника, щоб не здумав кричати, як очуняє…
Чоловік провів їх двором, через садок, зупинився під височезним парканом.
— Ось вона, дощечка. Ось вона… Я її зараз одведу, ви й полізайте…
Просунувши голову у вузенький отвір, Федько пильно оглянув двір. Там було порожньо, тихо. Навіть із будинку, що позатуляв свої вікна важкими віконницями, жодного звуку. «Хитро придумано, нічого не скажеш: вози — в клуню, коней — у стайню, а самі — в хату та в постіль. Спробуй знайти!..»
Федько трохи пождав: чи не з’явиться іще один вартовий? Але вартового не було. Видно, Артист вирішив, що й одного досить. Що ж, тим гірше для нього. Федько ступив у двір, обережно підійшов до хати, притулився вухом до віконниці: за нею нітелень! Тихенько поторгав клямку — двері, як і сподівався, були замкнені.
Що ж робити? Не стовбичити ж отут до самого ранку?
— Ану, покличте Сидоренка. Якщо бандит оклигав — тягніть і бандита.
Бандит таки оклигав. Ішов якось дивно, розкарякувато, мов аж пританцьовуючи: передбачливий Сидоренко не тільки зняв із нього пасок, а й пообрізав усі гудзики.
— У вас солома є? — запитав Світличний у чоловіка, — Та чого доброго, а соломи хватає…
— Тягніть оберемок. Хлопці, ідіть хто-небудь, поможіть…
Доки ходили по солому, Світличний допитував бандита:
— Артист тут?.. Тільки не здумай брехати — шкуру спущу!
— Та чого б це я мав перед вами брехати! — аж образився бандит. — Тут Артист…
— Скільки ще з ним?
— Семеро… Та хазяїн… Та дві дочки…
— Дівчата дорослі?
— Та вже годні… Старша — Артистова маруха…
— Ага… Принесли? — це вже до чоловіка. — От і добре… А тепер — крутіть, хлопці, віхті. Та не жалійте соломи — ладнайте побільші…
Хлопці скрутили не віхті — віхтища, хто скільки здужав.
— Ставайте по двоє біля вікон. Сірники в усіх є?.. Як махну рукою, підпалюйте віхті і розмахуйте чимдуж перед вікнами. Ясно?
Поки хлопці розходилися, Федько знову до бандита:
— Кричати вмієш?
— А що, будете бити?
— Як будеш отакий розумний, то й усиплю! Я запитую: вмієш кричати?
— Та вроді б вмію…
— Твоє щастя. Тож як я скомандую, стукай у вікно і гукай щосили: «Горимо!..» Зрозумів?
— Як же я постукаю: штани ж упадуть!
— Чорт із ними, з штанами, потім піднімеш!
— А помилування буде?
— Буде, буде… Залежно від того, як кричатимеш… Сидоренко!
— Я.
— Стій біля нього, припильнуй, щоб не гукав чого зайвого.
— Та що я, маленький? — знову образився бандит, але Світличний уже не звертав на нього уваги: з рештою хлопців, що не тримали віхті, кинувся до дверей. Вийняв наган, зсунув картуза аж на потилицю, махнув рукою: починайте!
Дружно чиркнули сірники — віхті запалали яскравими смолоскипами, аж кривавими відблисками вкрилася хата.
— Пожа-а-ар!.. Горимо-о!.. — заревів бандит, барабанячи по віконниці з такою запопадливістю, що стіна загула, наче бубон.