І будуть люди
- Автор: Димаров Анатолий Андреевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «І будуть люди». Краткое содержание книги:
— Настане час, коли ми із оцього металу будемо виготовляти унітази. От що сказано… — І, не чекаючи відповіді: — Омельченко!
— Я, товаришу начальник!
— Не «я», а — «слухаю»! Скільки вас, дурнів, учити?
— Слухаю, товаришу начальник!
— Збери оцей мотлох в чемодан — повезеш в карний розшук.
— Єсть, товаришу начальник!
— Ото так, товаришу постовий: учись, учись політ-грамоті. В міліції служити — це тобі не за плугом ходити… Омельченко, все обшукали?
— Все, товаришу начальник!
— Не лишили нічого?
— Нічого, товаришу начальник!
— Виносьте на брички… А тобі, товаришу постовий, відповідальне доручення: забирай оцього буржуя, оцього пухиря на здоровому тілі нашої пролетарської держави, оцього розжирілого чиряка та й веди в губ-міліцію. У відділ карного розшуку: там на нього чекає товариш Світличний. Скажеш, що прямо від мене. А ми тут іще трохи затримаємося: треба акти оформити…
І доки постовий, гордий отаким дорученням, турить приголомшеного буржуя до губміліції, не спускаючи із нього очей, оті дві брички із реквізованим майном щезають у невідомому напрямі.
Постовий міліціонер замало не сів у тюрму: ледь одбувся, бідолаха, суворою доганою.
Але Федькові од того не легше: минав другий тиждень, а він усе не міг напасти на слід.
Та нарешті повезло і Федькові: глупої ночі, коли він щойно заснув, у вікно тихенько постукав вістовий. І як міцно не спав Федір, а відразу почув обережний той стукіт, зіскочив з дивана та до вікна:
— Хто там?
— Товаришу начальник, це я, — глухо озвався вістовий. — Артиста нанюхали.
У Федька так і тьохнуло серце. Він прожогом штовхнув вікно, і на оголені груди хлюпнуло прохолодне повітря.
— Де Артист?
— Та зовсім недалеко…
— Звідки дізнались?
— Чоловік ось прибіг…
Аж тепер помітив Федько іще одну постать: опецькувату, на темній плямі обличчя — білі віхтики вусів.
— Зараз виходжу.
Поспіхом вскочив у штани, почав узуватися. Як на зло, ніяк не міг попасти ногою в халяву. Розлютившись, ухопив чобота, стукнув ним щосили об підлогу, розбудив дружину.
— Федь, ти куди?
Той довго не озивався. Сопів сердито, борючись із упертим чоботярою, врешті взув, притупнув ногою, сказав до дружини:
— Спи. Я скоро…
Накинув шкуратянку, засунув у кишеню наган — і з хати.
— А де хлопці?
— Хлопці на вулиці.
— Молодець!
Вискочили на вулицю — темну, притихлу, насторожену. Кроки лунко дзвеніли в нічній тиші. По праву Федькову руку цибатим чорногузом похитувався вістовий, зліва майже підтюпцем трусив опецькуватий чоловік, а позаду — працівники карного розшуку.
— Далеко? — нетерпляче допитувався Федько.
— Уже недалечко, — відповідав чоловік, намагаючись поспіти за Світличним. — Завернемо в провулок, а там уже рукою подати… По сусідству зі мною, в мого сусіда…
— Як довідались?
— Виходив, пробачте, до вітру та й почув, як заторохтіло у сусідові ворота. Виглянув: дві брички і озброєні люди… Бандити!.. Так ось чого сусідонька, думаю, таким високим парканом одгородився! То я ноги на плечі та до них, — показав рукою на вістового. — Вони мені родичі…
— То вони вже, може, накивали п’ятами?
— Ні. Я пождав, поки сусід їх упустив та й ворота за ними зачинив.
Хоча чоловік той і переконував, що вже недалеко, йшли довго. Вже Федькові стало здаватися, що він виведе їх аж за місто, як чоловік раптом став, потягнув Світличного за руку:
— Отут, за рогом, наша вулиця. Так нею не можна іти.
— Чому?
— Вони постового виставили — враз усіх наполохає!
— Ага…
— Давайте я проведу вас задвірками…
— Ага…
Федько подумав, погриз вуса:
— Сидоренко!
— Я.
— Дідів у виставах грав?
— Грав, товаришу начальник.
— Ага… Ану, чоловіче, збігайте додому та принесіть нам ціпок, шапку й кожуха. Кожух тільки беріть поношений, постаріший… А ти, Сидоренко, виглянь з-за рогу: видно бандита?
Сидоренко мерщій до крайнього будинку, обережно визирнув із-за рогу.
— Стоїть як на долоні… Коло воріт, — доповів повернувшись.
— Порядок…
Невдовзі чоловік приволік шапку, кожуха, ціпок, ще й добру мичку прядива.
— А це нащо?
— Може, на бороду пригодиться…
— А чим приклеїмо?
— Та я ж і клей прихопив.
— Ну, молодець! — лишилося тільки сказати Світличному.
Сидоренко зняв картуз, шкуратянку, приклеїв бороду, надів кожух, насунув на очі шапку, взяв у руки ціпок, зігнувшись у три погибелі, пройшовся перед Федьком.