Джерело

— Чи не забули ви про свою найважливішу споруду, містере Кітінґ? — запитав адвокат. — Хіба не ви спроектували «Космо-Слотника»?

— Так, — прошепотів Кітінґ.

— Отже, містере Кітінґ, ви навчалися у Стентонському технологічному інституті у той самий час, що і містер Рорк?

— Так.

— Що ви можете сказати про успіхи містера Рорка у навчанні?

— Його відрахували.

— Його відрахували через невідповідність до високих стандартів та вимог інституту?

— Так. Саме тому.

Суддя скоса глипнув на Рорка. Адвокат висловив би заперечення проти такого свідчення, як неістотного. Але Рорк не заперечував.

— Яка ваша думка, чи мав він тоді якісь здібності для фаху архітектора?

— Ні.

— Містере Кітінґ, чи могли б ви говорити трохи голосніше?

— Я не вважаю… не вважаю, що в нього взагалі є якісь здібності.

Щось дивне коїлося з Кітінґом: деякі слова він вимовляв так чітко, наче ставив після кожного знак оклику; інші тулив докупи, наче сам не хотів їх чути. Він не дивився на адвоката. Він вдивлявся в обличчя присутніх. Іноді він нагадував малого хлопчика, який утнув щось веселе — на хлопчика, який домалював вуса гарній дівчині на рекламі зубної пасти в метро. Потім дивився так, наче благав натовп про підтримку — нібито це його обвинувачували в суді.

— Містер Рорк певний час працював у вашому бюро?

— Так.

— І вам довелося його звільнити?

— Так… довелося.

— За некомпетентність?

— Так.

— Що ви можете сказати про подальшу кар'єру містера Рорка?

— Ну, знаєте, «кар'єра» — це умовне поняття. Якщо йдеться про досягнення, то будь-який кресляр у нашому бюро зробив більше за містера Рорка. Ми не називаємо один-два будинки кар'єрою. Ми щомісяця будуємо стільки або й більше.

— Ви можете дати нам професійну оцінку його роботи?

— Ну, я думаю, вона незріла. Дуже видовищна, часом навіть досить цікава, але по суті — підлітково незріла.

— Отже, містера Рорка не можна назвати архітектором у повному розумінні цього слова?

— Не в тому розумінні, в якому ми вживаємо це слово, кажучи про містера Ролстона Голкомба, містера Ґая Франкона, містера Ґордона Прескотта — ні. Я хочу бути справедливим. Гадаю, що містер Рорк має очевидний потенціал, надто в царині інженерії. Він міг би проявити себе там. Я намагався поговорити з ним про це — намагався йому допомогти — справді намагався… Але це скидалося на спілкування з однією з його улюблених залізобетонних брил. Я знав, що він закінчить саме так. І не здивувався, почувши, що клієнт нарешті позивається на нього до суду.

— Що ви можете розповісти нам про ставлення містера Рорка до клієнтів?

— Ось у цьому й уся річ… у цьому вся річ. Він не зважав на міркування клієнтів і на їхні бажання, він узагалі не зважає ні на чиї думки і бажання. Він навіть не хоче зрозуміти, навіщо інші архітектори на таке зважають. Не хоче виявити бодай дещицю розуміння, бодай трохи… трохи поваги. Я не можу допетрати, що ж такого поганого у бажанні дослухатися до людей. Не розумію, що такого поганого в бажанні бути дружнім і популярним. Хіба ж це злочин? Навіщо насміхатися з цього, насміхатися весь час, удень і вночі, не давати ні хвилини спокою, наче це якісь китайські тортури водою, ви ж знаєте, — коли на голову ллють воду краплю за краплею?