Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

— Залюбки вип'ю чаю,— промовив Бляйбль, потім кивнув Кете й Тольмові головою і додав: — Я все чув. Навіть те, що кладовище буде інше. Але ж це коштуватиме тобі голови...

— Так,— відповів Тольм,— знаю. І радий, що нарешті позбудуся цієї голови...

— Штабскі попросив мене побалакати з тобою ще раз. Але ж я знаю: це марне діло. Чи все ж таки?..

— Марне діло, Бляйбле. Не завдавай собі клопоту.

— Дивно, але я чомусь був певен, що ти впрешся. Хоча з тих, кого я знаю, ти — найменш упертий. А сьогодні я — вже хтозна й чому — зрозумів: ти стоятимеш до кінця. Я радий за тебе. Не за нас, ні, не за нас. І не через те, що ти так мало побув на цій посаді. Голова правління на один день... Це дуже прикро, і навіть не тому... Ти був саме той чоловік, що нам потрібен, і я ніколи, ніколи не мав наміру тебе знищити. Я тільки завжди хотів примусити тебе стати впертим, атож, зробити з тебе...

— Нарешті ти свого домігся... Не напихай повен рот еклерів, вони прослизають, як масло... Може, налити віскі?

— Ні, потім. Я хочу побалакати з вами на тверезу голову.— Бляйбль, не приховуючись, провів хтивим поглядом Єву Кленш, що принесла молоко, лимон та цукор.— Господи,— зітхнув він,— хто ця жінка?

— Забудь про неї. Це Блюртмелева приятелька.

— Я б одружився з нею хоч зараз, не довго роздумуючи.

— Але ж ти...— Кете налила чаю й зашарілася.

— Ти хотіла сказати, надто часто одружувався, не довго роздумуючи, так?

— Приблизно... Не зовсім так. Але я прошу тебе, Бляйбле, цю не чіпай. Прошу тебе!..

— Я ще ні в кого не відбивав жінок. Ні в кого. Ви це розумієте? У мене, може, й відбивали... Скажімо, отой проклятий «лівий» естет, шанувальник Боттічеллі...

— Ти й досі не можеш забути Маргрет?

— Ні, у мене про неї вже й згадки не лишилось. Ви можете сміятись, але я завжди з повагою ставився до всіляких зв'язків між людьми. Одне слово, не бійтеся, ця чудо-квітка зостанеться вашому масажистові.

Бачити, як Бляйбль плаче, було дивно й моторошно. І раптом він просто заридав. Його досі грубе на вигляд обличчя розслабилося, з-під важкої верхньої губи показалася напрочуд тоненька спідня, і все обличчя нервово здригнулось.

— Ох, Корчеде, Корчеде...— пробурмотів він.— А тепер ще й оцей бісів хлопець! Якби ви тільки знали, що в мене в підвалі... У мене в підвалі таке...

І коли Тольм простяг руку з пляшкою і запитально звів брови, а Бляйбль, обливаючись слізьми, закивав головою, це було вже зовсім не смішно.

— Прокляття! Ви знаєте, як той пройдисвіт, отой геніальний рахувальник укоротив собі віку? Не знаєте? Таких секретів вам не розказують, еге ж? А Дольмер тій штуковині вже й назву придумав: «нагрудний самостріл». Ніяк нічого не втямите, еге? Беверло змайстрував собі спеціальний жилет, який спрацював, коли він підняв руки вгору! Одна половина — всередину, друга, ліва,— назовні. Такий собі «сталінський мініорган», що його одягають на себе, як рятувальний жилет, тільки не такий грубий. Вони ту штуковину ще хочуть розібрати. Одного турецького поліцейського вбив, одного німця дуже покалічив і себе... Можете собі уявити, який тепер у нього вигляд... Просто божевілля! В усякім разі, Дольмер тепер неабияк боїться казати «руки вгору!» Та ще отой лист Корчеде — теж, видно, не подаруночок...

— А ти знаєш про що він?

— Ні, цього не знає ніхто, крім Дольмера, Штабскі, Гольцпуке та двох поліцейських, які знайшли Корчеде. Кругом глуха стіна. До речі, Цумерлінг теж не знає, що в листі.

— І він адресований мені?

— Так. І починається, здається, словами: «Любий мій Фріце...» А далі йдуть, звичайно ж, похмурі прогнози про навколишній світ, атомну енергію, загальний розвиток, про банки, промисловість... Лист невеселий, годі й сумніватися. Він адресований тобі, і ти маєш право його одержати. Сам уже вирішуй, як скористатися своїм законним правом. І глядіть, щоб вас жодна душа не підслухала й не довідалася про похорон у Гетціграті! А виступати з прощальним словом у Горнаукені доведеться, мабуть, мені. Ти не проти, якщо ми оголосимо, ніби ти — хворий, тяжко хворий? Родичів у нього, вже, певно, немає? А на батька вони просто змушені будуть вдягти гамівну сорочку.

— У нього є ще тітка. Вона повинна...

— Нічого вона не повинна...— Бляйбль розмовляв тихо-тихо, а в очах у нього знов стояли сльози.— Тримайтеся збоку, нікого з собою не беріть! І дітям своїм нічого не кажіть... І прошу вас, я вас прошу: щоб ніякого натовпу, ніяких заворушень. А то Сабіна...— Він долив собі чаю, взяв еклер.

— Це правда,— озвався Тольм.— Сабіна могла б із нами поїхати.

— Фішер через Корчеде перервав свою подорож і повертається додому. Отож до Гарнаукена вона, мабуть, не поїде. Але Ервін завдасть вам клопоту, особливо після похорону, і аргументи в нього будуть вагомі... Цей дядько, ота дядькова приятелька... А тепер ще й дід та баба!.. Ох, це ж просто ганьба — те, що Сабіна покинула Фішера! Господи, який же він кретин — така жінка... А він їде, залишає її саму! Я б таку жінку нізащо не залишив саму. Я й Гільду ніколи не кидав саму. Я не міг узяти її з собою тільки в отой підвал. До того підвалу я ходив без нікого, сам-один, і ніхто цього не помічав. Мене поймав страх, а ніхто цього не помічав... Аж дивно, але коли я розмовляв із Дольмером і коли потім мені подзвонив Штабскі, коли я про все це довідався — як той страшний чоловік, обвішаний коробками з туфлями, підняв руки вгору, і спрацював його «сталінський орган»... А то ж були все жіночі туфлі тридцять восьмого розміру, які він замовляв для вибору в готель... Вже й не знаю, як ноги раптом понесли мене з того підвалу... Я так гірко плакав... Я проплакав цілий ранок і був радий, що тої дівчини — вашої Вероніки — в номері не застали... Я був радий всупереч власному переконанню і тепер сподіваюся, що вона ще десь вигулькне жива, сподіваюсь усупереч власному переконанню і всупереч усім своїм засадам... Після цього похорону ви будете дуже самотні, дуже самотні... Ви це розумієте?