Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00408-4
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник». Краткое содержание книги:
Досить милий хлопчик, анітрохи не агресивний, хоч і не дуже товариський; допитливий, усім цікавився, але сам нічого не розповідав; звертав увагу на всілякі пам'ятки, замки, мости. Просив, щоб йому розказували про невеличкі притоки, як, наприклад, Від та Ар, однак сам не схотів відповісти навіть на невинне запитання: «А там, звідки ти прилетів, дуже спекотно?» Тільки якось багатозначно всміхнувся й сказав: «О, я так пітнів!.. Але там і сніг ішов, і дощ...»
Щодо його одягу — принаймні як судити з поверхового огляду, бо на більше вони, власне, не мали права,— то теж нічого певного не скажеш: джинси (такі штани носять мільйони людей), кукурудзяно-жовтого кольору сорочка європейського фасону (правда, тепер такі сорочки шиють уже й на Сході), сандалі (теж нічого примітного), шкарпетки (досить простенькі, такі плетуть удома мами). Дивне було тільки пончо та брилик. Пончо не справжнє, не з Латинської Америки, але з бавовни — їм пощастило висмикнути з нього кілька ниток. Проте й цього добра тепер повно скрізь — у салонах мод, навіть в універмагах. Залишається брилик, однак і в ньому не було анічогісінько арабського; на вигляд він досить недорогий, як і всі оті недоладні капелюшки, що їх продають туристам. Того брилика могли купити будь-де і у Вальпорцгаймі, й на острові Кріт. І, нарешті, сам хлопчик. Все ж він тримався скоріше холоднокровно, ніж спокійно; цілком очевидно, що його навчили, а може, навіть натренували розмовляти так, щоб він нічого не вибовкав. Поводився хлопчик чемно і — що правда, то правда — якось замкнуто; а сказав лише одне: що пітнів. Але ж на південь від Афін та Сіракуз пітніють скрізь. У кишенях у нього не було нічого, крім кількох пожмаканих паперових носовичків. Коли вони оглядали згори Кельнський собор, Гольгер висловив свої почуття так: «Зразу видно, який він великий і який він малий». А коли вертоліт поволі підлетів до «замочка», хлопчик засміявся й вигукнув: «Качки! Он вони, он!» А коли батько обійняв малого, він заплакав. Оце й усе. Випитати в нього нічого не вдалося, але плакав він, як і його батько, щиро. Згідно з розпорядженням вони приземлились якомога ближче до оранжереї; хлопчик непомітно вийшов із вертольота, біля входу до оранжереї його передали татусеві, потім провели через оранжерею до замку, з двору — в Рольфову машину й повезли. Обом старим Тольмам завбачливо нічого не сказали — дали їм змогу спокійно порозглядати оті образи богоматері. Це було розумне рішення, а то вони, певна річ, улаштували б цілу комедію.
14
Знімків взуття Вероніки Тольм було сім — загалом чотири різних пари туфель, що мали одну спільну рису: всі дорогі — аж надто дорогі, як для такої норовистої жінки, всі елегантні й заразом солідні. Одне слово, фірмові. Знімки були зроблені протягом п'яти років і давали підставу дійти висновку, що Вероніка залишалася вірна своїй фірмі; досить було одного-однісінького дзвінка, щоб довідатися, де в Стамбулі можна придбати туфлі цієї фірми. Виявляється, в п'ятьох крамницях, тільки не на базарі, ні в якому разі, бо ніколи ж не знаєш, що потрапляє на ті базари без відома фірми. Отож, а тридцять восьмий розмір користується широким попитом, і ласкава пані знайде, звичайно ж, в одній із п'яти крамничок те, що шукає.
Літак, на якому прилетів хлопчик, приземлився о десятій тридцять п'ять. У турецького інженера вистачило кебети не покладатися на паспортний контроль, і незадовго до посадки він поговорив з командиром літака, а той зв'язався з поліцією, і в такий спосіб десь о десятій п'ятдесят вони вже знали про «тендітний вантаж» із Стамбула, про лист і попередження. Все інше було як завжди, і він, Гольцпуке, знічев'я насвистував цілий день модну пісеньку, що лунала у нього в голові ще від двадцятих років: «Темного вечора під парасолькою». Оскільки він не співав, а лише насвистував, то подумки міг підставляти під цю мелодію й такі слова: «Рано-ранесенько під парасолькою». Міг і всміхнутися: мабуть, простодушна вона жінка, ця Кете Тольм,— так наче він сам не знав про підготовку тієї анти автомобільної акції! Так наче ціла група може непомітно найняти стільки тягачів! Вони, коли що, відразу зробили б усе, що треба, і її синочок неодмінно опинився б за гратами... Добре, що вона сама все поламала; йому так само, як і їй, скандали не потрібні. Але старому вона тоді так і не призналася, звісно, що оплачувала колись чималу частину «молотовських коктейлів», які летіли на машини і в машини. Гроші невеликі, а все ж таки... Тепер доводиться за нею наглядати — заради її ж таки безпеки; надто вона щедра і, треба сказати, не лише тоді, коли йдеться про щось протизаконне. Вона підтримує багато кого — наприклад, старих Цельгерів; намагалася навіть підкинути щось старому Беверло, та марно. І навряд чи то Рольф висунув ідею з парасолькою; той у таке, власне, й не повірить. Рольф сказав, певно, зовсім інше: ніколи не говорити під парасолькою нічого такого, чого не повинне почути чуже вухо. А стара хибно його зрозуміла! Пощастило також довідатися, що й старий почав бунтувати — пізненько, правда, але тепер тільки пильнуй! На Лісовому кладовищі в Горнаукені Тольм може набалакати чортзна-чого. А якби він іще прочитав отого листа!.. Однак віддати його, мабуть, таки доведеться: адже то — прощальний лист одного з найближчих його друзів. Та з цим можна ще кілька днів почекати. «Рано-ранесенько під парасолькою» нашіптували одне одному двоє стареньких, немов закохані, всяку всячину. Після телефонної розмови Цумерлінга з Тольмом — очевидно, з приводу листа від Корчеде — Дольмер звелів підняти всіх на ноги. Одне слово, оголосили тривогу: старий повстав! Хлопця відіслали сюди, а це означає, що вони там зібралися в дорогу. Отже, його любій матусі перед тим знадобляться, мабуть, туфлі. Сумніву нема: вони дуже довго, певно, кілька років сиділи в країні, де придбати взуття цієї фірми не так легко.
Десь о пів на дванадцяту він зв'язався зі своїм чоловіком у Стамбулі; той знає місто, як свої п'ять пальців, бо вже багато років морочиться там із гашишем та всілякими хіпі; у нього ціла група досвідчених людей, зокрема й жінок, яким, можливо, час від часу так само доводиться шукати дорогі туфлі певної фірми, і вони знають, де їх можна знайти. Відомі їм і всі кишла та кубла — від найрозкішніших, найдорожчих готелів до найубогіших халуп; мають вони й відповідні фотознімки та папери, на будь-який випадок, хоча поки що питання з Туреччиною так однозначно й не поставало. Нелегко було розтлумачити тому в Стамбулі, що там хтось «тямить на жіночих ніжках». Справа здалася йому досить клопітною, наглядати за п'ятьма взуттєвими крамницями він спершу не збирався, але перспектива впіймати чималу «рибку», а може, навіть справжнього «кита» його таки спокусила. І все ж кінець кінцем довелося того чоловіка ще й пристрахати Дольмером, ба навіть подзвонити Дольмерові й розворушити його кволу уяву. Зрештою Дольмер таки здався — та й то лише після того, як почув про велику «рибину»,— натис на того в Стамбулі й виділив допомогу. А втім, не дуже це й велика робота — обійти п'ять взуттєвих крамниць у Стамбулі, а потім, може, ще в Анкарі чи в Іскендеруні, де, здається, також цінують туфлі цієї європейської фірми. Те, що хлопця повернули — справді тривожний сигнал. І знову ж таки робота! Тут не залишається нічого іншого, як посміятися. Зрештою, кілька місяців напружених зусиль не дали їм нічого, крім отого Шублера, коханця Ерни Бройєр,— вони схопили його з пістолетом зразка 1912 року. Певна річ, у цій справі потрібна й офіційна допомога: адже взуттєві крамниці не зобов'язані давати будь-кому довідки; до того ж тепер вони вже, може, і не в Стамбулі, куди ведуть сліди через хлопчика.