Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Турецький інженер не впізнав із певністю на фотографії Вероніку. Хлопчик, правда, заявив: «Це моя мама!» — але ж ці слова йому могли й утовкмачити в голову, а сльози він міг із себе видушити. Можливо, вони послали з Лівану через кордон якусь спільницю. А брати малого в роботу — на такий ризик іти йому не хочеться. Видно, хлопець і справді досить холоднокровний.

А в Губрайхені тепер буде, мабуть, тіснувато; сховати малого навряд чи пощастить, та й хто він — у таємниці теж не втримаєш: вони ж із Рольфом схожі, як дві краплі води, і люди в селі почнуть роздумувати, припускатися всіляких здогадок, чекати, що щось з'ясується. І триватиме це недовго — поки за того стриманого хлопчика візьметься преса. Отже, висновок такий: ідилії в Губрайхені має настати край, вона скоро розвіється, тим більше, що тепер і з боку Фішера слід сподіватися капості — адже він потерпає, що «середовищу буде завдано шкоди», й уже подав позов про свої «батьківські права».

Тільки відверта погроза звернутися до людей Цумерлінга примусила Дольмера у справі з туфлями рішучіше зажадати офіційної підтримки. Роботи виявилось і не багато: потрібно було розпитати загалом у чотирнадцяти крамницях трьох міст про жінок, що носять взуття тридцять восьмого розміру, постежити за тими крамницями, показати продавщицям фотографії. Турецька поліція завжди виявляла готовність до співробітництва, а стан турецько-німецьких відносин дав змогу просити невеличкої послуги, тим більше, що в цьому випадку можна сподіватися й на славу.

А на «фронті образів богоматері», як він називає його сам для себе, панує затишшя; тут усе гаразд, усе спокійно, в усіх залах, і Єву Кленш охорона, здається, аж тішить, тоді як її наречений читає в кафетерії газету, а добра старенька Кете, що так вірує в парасольку, вислуховує пояснення свого Фріца; на цього просто-таки зійшло натхнення — може, через Єву, яка віддано прислухається до його слів і, здається, заглядає йому не тільки в рот, а й у душу — ще одна деталь (про неї з подробицями доповів Гробмелер зі своєю командою, що спеціалізується на музеях, галереях, концертах, вернісажах і т. ін.), яка неабияк розважає добру стару пані Тольм. Бони там, очевидно, мають гарненьку Єву Кленш за Тольмову дочку чи невістку, оточують її «цілими гронами» (так висловлюється Гробмелер) і сунуть за нею, ніби група екскурсантів. У всякому разі «вишневоуста»,— так вони назвали Єву,— поводиться «пристойно». Отже, на «фронті образів богоматері» без змін, а «кабінет» — задня кімната в Гецлозеровій кав'ярні — то вже справа буденна, там, як завжди, досить чотирьох чоловік: двоє на кухні, один при вході й один — у невеличкому дворику.

А в Губрайхені неспокійно, хоч поки що особливої тривоги ніщо й не викликає. Молодий татусь Тольм — той, що Рольф,— поговорив по телефону з синочком, відпросився з роботи й нишком одержав того синочка в Тольмсгофені; дивно, але обидва пустили сльозу, сплакнули й Катаріна Шретер та Сабіна Фішер, які марно намагалися розпитати в хлопця про Вероніку: