Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
— А ще, я гадаю, треба буде зламати ніж, — сказав Віл.
— Так.
Розмовляючи, вони час від часу кидали погляд на вікно, що висіло перед ними. На заводі палали вогні, і було зрозуміло, що він працює на повну потужність: гуділи машини, змішувалися хімікати, люди виробляли продукцію та заробляли собі на життя. Таким уже був рідний світ Віла.
— Що ж, дивіться, як я це робитиму, — промовив хлопець.
Він показав ангелові — як це колись показав йому самому Джакомо Парадізі, — як намацувати крайки вікна кінчиками пальців та защипувати їх. Потрохи вікно та завод за ним зникли.
— А чи обов'язково зачиняти проходи, що були створені не магічним ножем? — спитав Віл. — Я впевнений, Пил витікає лише крізь вікна, прорізані ножем. Усі інші, мабуть, існують уже тисячі років, однак Пил і досі існує.
— Ми все одно зачинимо їх, — відповів ангел, — тому що коли ви знатимете, що вони існують, ви витратите все своє життя на їх пошуки, інакше кажучи, змарнуєте відведений вам час. У ваших світах на вас чекають інші справи, набагато важливіші й корисніші. Відтепер подорожей між світами не буде.
— А які справи ви маєте на увазі? — спитав Віл, але сам же відразу продовжив: — Ні, я тут подумав, не треба мені цього казати. Я сам вирішу, що робити. Якщо ви скажете мені, що я маю бути воїном, цілителем, дослідником чи кимсь іще, я завжди пам'ятатиму про це, і коли я займатимуся справою, котра мені не подобається, то робитиму це лише тому, що в мене буцімто не буде вибору, а якщо я цього не робитиму, то відчуватиму провину. Хай там чим я займатимуся, я оберу це сам, без сторонньої допомоги.
— Тоді ти вже зробив перший крок до справжньої мудрості, — зауважила Ксафанія.
— Там, у морі, якесь світло, — помітила Ліра.
— Це корабель, що везе твоїх друзів, він відвезе вас додому. Вони прибудуть завтра.
Слово «завтра» чомусь ударило Ліру, наче батіг. Вона й не знала, що їй не схочеться бачити Фардера Корама, Джона Фаа та Серафіну Пеккала.
— Мені час летіти далі, — сказав ангел. — Я дізналася все, що хотіла.
Ксафанія одного за одним обійняла дітей майже невагомими прохолодними руками та поцілувала їх у чоло. Потім вона, нагнувшись, поцілувала деймонів, і ті перетворилися на птахів і разом із нею злетіли в повітря. За декілька секунд ангел зник у вишині.
Відразу після цього Ліра розчаровано зітхнула.
— Що таке? — поцікавився Віл.
— Я так і не спитала її про батька й матір, і тепер я не можу запитати алетіометр… Цікаво, чи я колись дізнаюся, що з ними?
Дівчина повільно опустилася на пісок, і Віл сів поруч із нею.
— О Віле, — вигукнула вона, — що ми можемо зробити? Я хочу завжди жити поруч із тобою, хочу цілувати тебе, засинати біля тебе та прокидатися пліч-о-пліч із тобою кожен день свого життя, до самої смерті! Мені не потрібні спогади, самі спогади…
— Так, спогади — це не те, що нам треба, — відповів хлопець. — Мені потрібні твоє реальне волосся та губи, твої руки й очі… Я не знав, що можу так кохати когось. О Ліро, я хотів би, щоб ця ніч ніколи не скінчилася! Якби тільки ми могли залишитися тут, світ припинив би обертатися, а все на світі поринуло б у сон…
— Усе, крім нас двох! Ми з тобою могли б завжди жити тут та кохати одне одного!
— Я й так завжди кохатиму тебе, хай там що з нами станеться. Я кохатиму тебе до смерті й після неї, а після того, як пройду крізь країну мертвих, я всіма своїми атомами шукатиму тебе, й коли відшукаю…
— Я теж шукатиму тебе, Віле, кожну мить вічності. А коли ми зустрінемося, то зіллємося так щільно, що ніхто й ніщо вже не відірве нас одне від одного. Ми сполучимося кожним атомом тебе й кожним атомом мене… Ми житимемо у птахах і бабках, соснах і хмарах, у тих крихітних порошинах, що плавають у сонячних променях… І коли наші атоми використовуватимуть, аби створити нове життя, вони не зможуть узяти одного з нас і змушені будуть брати обох — по одному атому тебе та мене, мене та тебе… Ми завжди будемо разом!
Вони лежали на спинах пліч-о-пліч і дивилися в небо.
— Ти пам'ятаєш, — прошепотіла Ліра, — як ти зайшов у те кафе в Ситагазі та як здивувався, вперше побачивши деймона?
— Я не міг зрозуміти, що він собою являє. Але коли я тебе побачив, ти мені відразу сподобалася, тому що ти була хороброю.
— Та ні, першим мені сподобався ти.
— Це не так! Ти напала на мене!
— Першим напав ти!
— Ні! Ти вискочила з-за дверей та накинулася на мене!
— Так, але я швидко зупинилася.
— «Так, але…», — м'яко передражнив її хлопець.
Він відчув, як дівчина затремтіла, а потім тонкі кістки її спини під його долонею почали підійматися й опускатися — вона тихо заплакала. Віл погладив її по теплому волоссю, по ніжних плечах, почав цілувати її обличчя, і врешті-решт вона зітхнула та застигла.