Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
— Докторе Мелоун, — промовив Джон Фаа, — нам потрібна питна вода, а також хоч яка їжа, котру можуть продати нам ваші друзі. Крім того, наші люди вже досить довго перебувають на кораблі й утомилися від боїв, тож вони були б дуже раді розім'ятися на березі та подихати свіжим повітрям цієї країни, а також познайомитися з місцевим життям, щоб потім розповісти про нього своїм рідним.
— Владарю Фаа, — відповіла Мері, — мулефа просили мене переказати вам, що вони дадуть вам усе потрібне й що вони матимуть за велику честь приймати усіх циган на сьогоднішній урочистій вечері.
Отже, того вечора мешканці трьох світів зібралися разом за столом і розділили хліб, м'ясо, фрукти та вино. Цигани передали мулефа подарунки з усіх куточків свого світу: вироби з ялівцю та бивнів моржа, шовкові гобелени з Туркестану, чаші зі срібла, видобутого в копальнях Швеції, емальований посуд із Кореї.
Мулефа захоплено прийняли все це та запропонували у відповідь витвори своїх ремісників: старовинний посуд із вузликового дерева, мотки найтоншого шнуру та надзвичайно легкі й міцні рибальські сіті.
Коли вечеря скінчилася, капітан корабля подякував господарям і пішов спостерігати за тим, як команда підіймає на борт припаси їжі та води: він збирався вже вранці пливти назад. Інші ж залишилися розмовляти біля багать. Старий заліф сказав:
— Наш світ зазнав великих зрушень, і як їх символ на наші плечі лягла величезна відповідальність. Ми хотіли б показати вам, що це означає.
Тож Джон Фаа, Фардер Корам, Мері та Серафіна разом із мулефа поїхали до місця, куди виходив прохід зі світу мертвих, і побачили, як звідти виходить нескінченна низка духів. Мулефа збиралися розбити тут парк із колісних дерев — на їхню думку, це місце було священним і потребувало постійного догляду.
— Таємниця ся великою є, — промовив Фардер Корам, — і я радий, що прожив достатньо довго, щоб побачити її. Хай там що ми кажемо, ми всі боїмося поринути в темряву смерті. Але те, що для тієї частини нашого єства, яка потрапляє туди, є вихід, дало моєму серцю полегшення.
— Ти маєш рацію, Кораме, — відповів Джон Фаа. — За своє життя я бачив смерть багатьох людей, і чимало з них я сам послав у темряву, хоч це завжди було у битві. Знати, що після темряви ми вийдемо в цей чудовий світ і, подібно до птахів, поринемо у безкрає небо — кращого людині годі й бажати.
— Ми повинні поговорити про це з Лірою, — завважив Фардер Корам. — Я хочу знати, як з'явилася ця річ і що вона означає.
Мері тривалий час не могла примиритися з думкою, що вона назавжди прощається з Аталлю та іншими мулефа. Перед тим, як вона зійшла на борт корабля, вони передали їй подарунок: лаковий фіал із олією колісного дерева, а головне — мішечок із насінням.
— Можливо, вони не ростимуть у твоєму світі, — сказала Аталь, — але навіть у такому разі в тебе буде олія. Не забувай нас, Мері.
— Не забуду, Аталь, — відповіла жінка. — Навіть якщо я житиму так довго, як відьми, й забуду все інше, про доброту твого народу я пам'ятатиму завжди.
А потім почалася подорож додому. Вітер був помірним, море — спокійним, і хоча матроси декілька разів помічали в морі блиск білосніжних крил, птахи трималися на відстані. Віл і Ліра весь час були разом, і два тижні плавання промайнули для них як одна мить.
Коли декілька днів тому Серафіна Пеккала зустріла Ксафанію та повідомила їй, що коли всі вікна будуть зачинені, поновиться і звичайне взаєморозташування світів, і Вілів та Лірин Оксфорди накладуться один на один, наче прозорі зображення на двох плівках, котрі зсували доти, доки вони не злилися в одне — хоча по-справжньому вони все одно ніколи не стикнуться.
Утім, на цю мить вони перебували ще далеко один від одного — на відстані, не меншій від тієї, котру Лірі довелося здолати, щоб потрапити зі свого Оксфорда до Ситагаза. Натомість Оксфорд Віла був поруч, на відстані одного змаху ножем. Коли вони прибули до гавані Ситагаза і якір зі сплеском пішов під воду, стояв вечір — тепле сонце заливало м'яким світлом зелені пригори, теракотові дахи та занедбану красу набережної, на якій стояло маленьке кафе, де зустрілися Віл і Ліра. Капітан дуже довго оглядав місто в телескоп, але не помітив жодних ознак життя, проте Джон Фаа вирішив про всяк випадок висадити на берег десяток озброєних людей. Віл знав, що цигани не маячитимуть у них перед очима, однак у разі потреби завжди прийдуть на допомогу.
Під швидко згасаючим небом діти востаннє повечеряли разом. Віл попрощався з капітаном, Джоном Фаа й Фардером Корамом. Здавалося, упродовж усього плавання він майже не помічає їхньої присутності, проте вони не ображалися — цей юнак попри всю свою силу був ледь живий через важке поранення в саме серце.