Янтарне скло
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-766-8
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Янтарне скло». Краткое содержание книги:
«Янтарне скло» — заключна книга трилогії видатного майстра слова Філіпа Пуллмана, що розповість про небезпечні пригоди дівчинки Ліри, що мешкає у іншому, схожому на наш, світі та її друга Віла. Діти мандрують різними світами, уникаючи контактів із воїнами Зла, бо за старовинним пророцтвом після глобальної катастрофи саме на Ліру чекає доля другої Єви, матері всього людського. Разом з героями юний читач порине у вир надзвичайних подій: подорож до підземного світу, поєдинок сил Добра і Зла, зустріч з душами померлих друзів і, нарешті, розставання Віла та Ліри, які встигли полюбити одне одного, але заради збереження рівноваги у Всесвіті змушені повернутися кожен до свого світу.
— Ми все одно подорожуємо відносно недовго, — відповів Віл. — Мій батько був відсутній у своєму світі — моєму світі — десять років. Коли я відшукав його, він вже майже вмирав. Десять років — це найбільше, що може витримати людина в нерідному світі.
— Проте як щодо лорда Боріеля, тобто сера Чарльза? Він виглядав цілком здоровим, чи не так?
— Так, але згадай: він міг коли завгодно повернутися до свого світу та відновити здоров'я. Зрештою, ти вперше побачила його саме у своєму світі. Мабуть, він відшукав якесь таємне вікно, про яке ніхто, крім нього, не знав.
— Віле, ми могли б робити те саме!
— Могли б, але…
— Усі вікна мають бути зачинені, — промовив Пантелеймон. — Усі без винятку.
— Та звідки ти знаєш?! — спалахнула Ліра.
— Нам це сказав один ангел, — відповіла Кіржава. — Ми зустріли ангела, і вона повідомила нам це, а також багато чого іншого. Це правда, Ліро.
— Вона? — недовірливо вигукнула дівчина.
— Це був ангел-жінка, — сказала Кіржава.
— Ніколи не чула про таких. Може, вона брехала. Тим часом Віл обмірковував іншу можливість.
— Припустімо, всі вікна будуть зачинені, — промовив він, — і ми робитимемо вікно лише тоді, коли в цьому виникатиме потреба, швидко проходитимемо крізь нього та відразу зачинятимемо його знову. Це ж буде безпечно, чи не так? За цей час не встигне ж витекти багато Пилу?
— Так!
— Ми могли б прорізати вікно там, де його ніхто не побачить, лише ми двоє… — розвивав думку хлопець.
— О, я впевнена, так і треба вчинити! — зраділа дівчина. Але в деймонів, як і раніше, був похмурий вигляд.
— Ні, ні, — пробурмотіла Кіржава, а Пантелеймон сказав:
— А примари? Ангел також згадував примар.
— Примари? — перепитав Віл. — Підчас битви ми їх бачили! А що не так?
— Річ у тому, що ми з'ясували, звідки вони з'являються, — повідомила Кіржава. — І найгірше те, що вони є породженнями тієї безодні. Кожного разу, коли ми створюємо ножем вікно, з'являється примара. Це ніби маленький шматочок прірви піднімається вгору та потрапляє до нашого світу. Ось чому їх було так багато у світі Ситагаза — там залишилося безліч незачинених вікон.
— Вони ростуть, живлячись Пилом, — сказав Пантелеймон. — А також деймонами. Пил і деймони — це майже одна річ, принаймні, дорослі деймони. А коли примари… коли вони роблять це, то стають більшими та сильнішими.
Віл відчув, як його серце стиснув тупий жах, а Кіржава, котра також почула це, притиснулася до його грудей, намагаючись його заспокоїти.
— Отже, щоразу, коли я користувався ножем, — промовив хлопець, — у світі з'являлася ще одна примара?
Він згадав слова, котрі йому сказав Йорик Бернісон після того, як викував у печері ніж: «Ти не знаєш, що робить цей ніж сам по собі. Твої наміри можуть бути добрими, проте в цього ножа є свої власні наміри».
Ліра дивилася на нього широко розкритими від сердечного болю очима.
— О, ми не можемо цього робити, Віле! — вигукнула вона. — Тепер, коли ми знаємо, звідки з'являються примари, як ми можемо випускати їх до світу?
— Гаразд, — промовив Віл, підводячись на ноги та притискуючи деймона до своїх грудей. — Тоді нам доведеться… одному з нас доведеться… я перейду до твого світу та…
Дівчина вже знала, що він хоче сказати. Віл тримав на руках чудового здорового деймона, котрого тільки-но зустрів, та думав про свою матір. Покинути її та жити в Ліриному світі, навіть якщо в нього буде лише декілька років — він що, дійсно збирається це зробити? Він міг би ужитися з нею, але вона знала, що з самим собою він не вживеться — він просто не пробачить собі такого вчинку.
— Ні! — крикнула Ліра та скочила на ноги. Кіржава приєдналася до Пантелеймона, що опинився на піску, а хлопець і дівчина знову стиснули одне одного в обіймах. — Це зроблю я, Віле! Ми перейдемо до твого світу й житимемо там! Навіть якщо ми захворіємо, це не важить — ми з Пантелеймоном сильні та здорові, і я впевнена, що у твоєму світі безліч лікарів, тож ми протягнемо ще довго! О, зробімо, як я кажу!
Віл похитав головою, і дівчина побачила сльозинки на його щоках.
— Ліро, невже ти гадаєш, що я погоджусь на це? — відповів він. — Невже ти справді думаєш, що я можу спокійно жити, спостерігаючи, як ти хворієш, згасаєш та вмираєш, а я, навпаки, щодня стаю сильнішим і дорослішим? Десять років… Це надто мало, вони промайнуть, наче блискавка. Нам буде двадцять із гаком, і це не так уже й далеко. Подумай, Ліро: ми з тобою виростемо, готуватимемося зробити те чи те, а потім… а потім усе скінчиться. Ти гадаєш, я зможу спокійно жити після того, як ти умреш? О Ліро, я не думаючи пішов би слідом за тобою до світу мертвих — так само, як ти пішла туди вслід за Роджером! А це означатиме, що два життя згаснуть безплідно — моє відразу після твого. Ні, ми маємо спільно провести весь життєвий термін, прожити тривале, гарне, насичене життя, я якщо ми не можемо прожити його разом, то… то доведеться жити нарізно.