ГЧ
- Автор: Долгушин Юрий Александрович
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «ГЧ». Краткое содержание книги:
Широке коло інтересів і велика життєва школа, яку пройшов письменник (він був землекопом, вантажником, працював у авторемонтній майстерні, мандрував з нівеліром і мензулою в складі розвідувальних експедицій, був репортером, бійцем народного ополчення) відіграли неабияку роль у розвитку його творчості.
У своїх творах письменник змальовує різні сторони життя радянського народу, глибоко цікавиться, зокрема, питаннями техніки і біології.
Ю. О. Долгушин писав вірші, нариси, оповідання. Читач знає також його повісті «З протитанковою гвинтівкою», «Зброя піхоти» (написана в 1943 р. у співавторстві з М. Абрамовим), науково-фантастичну повість «Таємниця невидимки», книги, присвячені питанням мічурінської біології — «Біля джерел нової біології» і «В надрах живої природи» та інші твори.
Але найбільшу популярність серед читачів здобув його науково-фантастичний роман «Генератор чудес» — талановита розповідь про винахід радянських вчених, який дає можливість омолоджувати людський організм, перемагати тяжкі захворювання, оживляти передчасно померлих.
Написаний ще до війни, роман «Генератор чудес» порушує питання, які хвилюють нас і сьогодні. Автор показує, як по-різному використовуються наукові досягнення у нас і в капіталістичних країнах. Змальовуючи самовіддану боротьбу чесних людей однієї капіталістичної країни проти застосування наукового винаходу у воєнних цілях, письменник ніби закликає вчених і все прогресивне людство до боротьби проти війни, за мирне життя, в якому всі досягнення науки використовувалися б не на шкоду, а на благо людства.
Роман видається в новій редакції, зробленій автором після війни.
Ні, не треба бігти. Небезпека минула. Тепер ролі змінились: доля Віклінга в її руках. Тільки б не видати себе передчасно. Зараз вона зустрінеться з ним, треба бути, як і завжди, рівною, тактовною, спокійною. Головне, спокійною. Вона розповість про все тільки Миколі, і не відразу, треба вибрати слушний момент.
Вузька смуга лісу біля самого берега рідшає: сонце, схиляючись на захід, виграє яскравими відблисками на річковому плесі.
Приємно пахне димком від табору.
Микола і Віклінг, уже переодягнений, у майці й трусах, тільки що спустили на воду «плавучий будинок». Вони помічають Ганну здалеку й вітають її, високо підносячи руки. Ганна силкується посміхнутись, бути звичайною, але обоє раптом швидко підходять до неї, з тривогою вдивляються в її обличчя.
— Що-небудь трапилось, Ганю?
— Що з вами, Анні?
«Ой, яке безглуздя! Уже помилка…» Ну, звичайно, вона не могла відразу отямитись після пережитого хвилювання, треба було погуляти ще години дві.
— А що? — питає вона, зустрічаючи насторожений, допитливий погляд Віклінга. І знову здіймається хвилювання в грудях. «Невже він підозрює що-небудь?»
— Ви дуже бліді. З вами щось трапилось у лісі?
— Я просто втомилась. Це від спеки. Там було так душно!
— Дивіться, Анні, може, це тепловий удар. Треба освіжитись.
— Авжеж, звичайно, зараз же у воду. Я мрію про це вже давно.
Віклінг раптом рішуче бере ініціативу в свої руки.
— Чудово, Анні! Поставте гриби, беріть рушник і сідайте сюди. — Він кидає в човен великий оберемок сіна, заготовленого на березі, і накриває його ковдрою. — Будь ласка, екіпаж готовий. Зараз я переправлю вас на чудове для купання місце. А тут, біля нашого берега, купатись не можна: дно огидне, мілко, і вода майже стояча.
— Навіщо, Альфред, мені треба лише пірнути, — нерішуче заперечує Ганна.
Лишитись на самоті з ним зараз — надто страшне випробування. Відмовитись категорично… немає аргументів. Цим вона видала б себе і провалила б усю справу. Ні, не можна відмовитись.
«Як би прихопити з собою і Миколу?» — думає вона, болісно шукаючи приводу для цього. Але Віклінг наче вгадує її думки.
— Ні, ні, Анні… Все одно вам треба охолонути перед купанням. Давайте руку. Ось так. Відпочивайте. Можете, до речі, прочитати листа, очевидно, від Костянтина Олександровича. А Микола поки що закінчить готувати обід. Наталя з Федором пішли, а вам зараз же після купання треба буде добре поїсти.
Він поспіхом відпихає човен, сідає па корму і, загрібаючи одним веслом, відчалює од берега.
— Більше нікому не було листів, Альфред?
— Ні, Анні, нікому.
Вона напівлежить обличчям до нього, майже на дні човна, тільки голова її підноситься над середньою банкою. Берег віддаляється. Микола махає їй рукою і прямує до палатки. З кущів виходять Федір з рушницею і Наталя, піднімають над головою трофеї — двох качок — і щось весело кричать Ганні. Але вона їх не чує.
«Листів більше немає», — настирливо свердлить у її мозку одна й та сама фраза. Виходить, повідомлення Ниркіна він вирішив залишити в себе, просто вкрав листа, негідник… Небезпечне становище! Складна боротьба відбувається в душі Ганни. Зненависть до людини, яка сидить перед нею, вдаючи з себе турботливого друга, то шалено вирує, то стихає, заглушена припливом надзвичайного спокою.
Ганна розриває конверт, і з листа батька їй на груди падає невеликий папірець, вкритий цифрами. «Копія радіограми!» — радісно догадується вона й відразу ж перехоплює напружений, колючий погляд Віклінга, звернений на папірець. Їй хочеться посміхнутись йому, прогавили, мовляв, знову «гер Віклінг», цей Рено мав рацію…
У кінці листа приписка Ридана: «Посилаю копію радіограми, одержаної Ниркіним сьогодні (він теж посилає). Це на випадок, коли у вашій глушині який-небудь з листів загубиться».
Віклінг схвильований. Це відчувається з різких поштовхів весла в його руках, з його тривалого мовчання. Якщо він упізнав цифри, він може вчинити зараз що-небудь… Згорнувши листа, Ганна ховає його у свою потайну кишеню і при цьому трохи витягає звідти револьвер, на всякий випадок.
Іноді Ганні здається: все, що тут відбувається, — важкий, моторошний сон. Чи може бути, щоб вона справді брала участь у цих страшних, фантастичних подіях?.. Її рука стискує револьвер. Невже вона може вистрелити в людину? Так, може… Це станеться само собою.
— Анні, — каже, нарешті, Віклінг, явно нерішуче і вже не приховуючи хвилювання, — ви, певно, помітили, що я прагну лишитися з вами на самоті… Ви здогадуєтесь, для чого це…
— Ні, Альфред, не знаю, — відповідає Ганна, почуваючи, що настав вирішальний момент.