Необхідні речі

– Розкажіть, у чому річ?

– Вона мене завжди ненавиділа, – сказала Ленор. – Завжди думала, що її чоловік не піднімається у фірмі так швидко, як їй хочеться, лише тому, що мій чоловік йому не дає. І що це я його намовляю. Вона – жінка з дрібним розумом, великим декольте і брудно-сірою аурою. Ну, ви знаєте, про яких я.

– Звісно, – підтвердив містер Ґонт.

– Але до сьогоднішнього ранку я й не здогадувалася, наскільки вона мене ненавидить! – Ленор Поттер знову починала розпалюватися всупереч заспокійливому впливу містера Ґонта. – Я прокинулась, а мої клумби повністю понищені! Знищені! Усе, що було таким прекрасним учора, сьогодні вже мертве! Усе, що заспокоювало мою ауру й живило калаву, все вбито! І все вбила та сука! Та сука БОНСЕЙНТ!

Ленор стиснула кулаки, ховаючи вишукано наманікюрені нігті. Кулаки застукали по різьблених бильцях крісла.

– Хризантеми, клопогіни, айстри, чорнобривці… та сука прийшла вночі й повиривала все з корінням! Усюди порозкидала! Ви знаєте, де я зранку побачила свою декоративну капусту, містере Ґонт?

– Ні, а де? – м’яко запитав він, досі погладжуючи її зовсім близько над тілом.

Насправді він прекрасно знав, де Ленор Поттер її знайшла, і без тіні сумніву відав, хто винен у погромі, що знищив її калаву, – Мелісса Клаттербак. Ленор Поттер не підозрювала дружину заступника Клаттербака просто тому, що не знала дружину заступника Клаттербака, так само як і Мелісса не знала Ленор, лише віталася з нею на вулиці. У діях Мелісси не було злого умислу (окрім звичайного задоволення, яке отримує будь-яка людина, коли роздирає дуже любе майно іншої людини, як міркував містер Ґонт). Вона розгромила клумби Ленор Поттер, своєрідно оплачуючи частину ціни за набір лімозької порцеляни. Якщо поглянути в саму суть тієї дії, то це звичайний бізнес. Приємний, безумовно, на думку містера Ґонта, але хто ж каже, що бізнес завжди має бути обтяжливим?

– Мої квіти на вулиці! – закричала Ленор. – Посеред Касл-В’ю! Жодної не пропустила! Навіть африканські маргаритки! Усе понищено! Усе… понищено!

– Ви її бачили?

– Мені й не треба було її бачити! Вона єдина, хто мене ненавидить настільки, щоб щось таке вчинити. І в клумбах повно слідів від високих каблуків. Клянуся, та мала нетіпаха носить високі каблуки навіть у ліжку. Ой, містере Ґонт, – заголосила вона, – щоразу як заплющую очі, все стає фіолетовим! Що мені робити?

Ґонт якийсь час мовчав. Він просто дивився на неї, тримаючи її очі поглядом, доки жінка не заспокоїлася й відійшла.

– Стало краще? – врешті запитав він її.

– Так! – відповіла Ленор слабким голосом. – Здається, я знову бачу блакить…