Приватне життя феномена

Та в оце свіже літнє передрання я йшов зовсім не до польового темного обрію, щоб там із путівця ступити на Чумацький Шлях. У цю пору від знахарчиної хати, скрадливо озираючись, я простував безлюдним селом до обійстя грибка маслючка. Дійшовши до його яблуневого саду, я зупинився прислухаючись. Шелепнувши по листю, під ноги впала грушка-лимонка, і я мимоволі здригнувся. Неподалік брехнув пес – і душа моя вступила в п’яти, щоб потім поволеньки, млосно спливати догори. Якась нічна кузька сіла на щоку, й лице моє судомно сіпнулось, наче від удару нечистої сили. Хто б подумав, що так потерпатиму від страхів, так остерігатимусь! А як замишляв це діло, то здавалось: дарма ярма, аби воли були, дарма воли, аби ярма були...

Зважившись, переліз через вориння й опинився в саду. В хаті грибка маслючка не світилось, вікна блимали темними блимаками. Черкнувши по носі, впало яблуко, і я аж присів до землі. Оготавшись, випростався, бо хоч жижки й дрижать, але не годиться накивати п’ятами. З охолодим серцем, навзгинці подибцяв попід гіллям, що ламалось від яблук. Ось нарешті і ясен, під яким колись Хома любувався Мартохою, що при місяці походжала в білій сорочці по садку...

Йдучи до садиби грибка маслючка й продираючись через сад, я побоювався, що когось таки застану під ясеном на постаменті, бо святе місце порожнім не буває – ні вдень, ні вночі. Й наче гора з пліч ізсунулась, коли вгледів, що на постаменті в цю глупу пору – нікогісінько!..

Свого духу боячись, я підступив до постаменту і, вкотре подивившись на блимаки темних вікон, по приставленій знизу цеглі обачно здерся вгору. Навпочіпки, навіть не розгинаючись у попереку, примостився на дерев’яній лавчині, що завжди стояла на постаменті – і для Хоми, й для будь-кого з охочих. Лавчина, вистигнувши й змокрівши від нічної роси, холодила сідницю, проте від того холоду я не почувався, як узимку отой Савка у свитці, в котрої чомусь рукавів нема. Від холодної лавчини струмувала дивна сила. Й та сила давала почуватись так, наче я хоч і голий, та в поясі, хоч і голий, та в підв’язках, хоч і голий, зате пишний. Та сила дедалі випростувала мене на лавчині, вже я сидів рівно, випнувши груди й розгорнувши плечі. Далі та сила звела мене й поставила на постаменті. Вже я почувався отим, що вдома мотузкою хліб ріже, а в городі і те і се; почувався отим, що хоч у нього куліш, зате на виделці. Так стоячи на постаменті, я дивився звисока, а нічого не бачив, бо здавалось, що зловив зайця за хвіст і вхопив місяця зубами! Ну, думаю, тепер мене і пальцем не торкни, тепер я через губу не плюну, тепер до мене без ломаки ніяка холера ні приступ!