Нафта
- Автор: Пазолини Пьер Паоло
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7233-7
- Переводчик: Юлія Вікторівна Григоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Нафта». Краткое содержание книги:
«Я розпочав писати книгу, яка буде моєю справою протягом років, може, до кінця життя. Не хочу про неї розповідати…; досить сказати, що це щось штибу «підсумку» всього, що я пізнав, усіх моїх спогадів». Так Пазоліні описав свій останній роман, якому судилося лишитися незавершеним через несподівану й трагічну смерть автора. Роман «Нафта», розпочатий на початку шістдесятих, у часи світової нафтової кризи, робота над яким тривала аж до смерті письменника, у листопаді 1975 року, — це великий уривок того, що мало стати романом-monstruum, обсягом приблизно дві тисячі сторінок. Це відчайдушні розсліди людської природи, вивчення таємниць сексуальності й усе це на тлі розколу розквітлої Італії з її зухвалою економічною політикою та таємними змовами у владі.
Клаус Патера та Міша Піла — це двійко шпигунів (це остання по-справжньому „гола інформація“, яку я вам повідомляю). Відчуття комічного, яке охоплює вас, цілком виправдане. Обоє дійсно грають роль американців італійського походження. Й так старанно, що більших італійських американців за цих двох годі й шукати. Завдяки вітамінам та протеїнам з їхніх облич зійшли найочевидніші ознаки їхнього роду (ті, якими вони завдячували голоду, блазнюванню, настрою, властивому жебракам та нужденним), але найсуттєвіші риси все-таки збереглися: чорні очі та брови, приплюснуті носи, пухкі губи та натоптані й ххх тіла. Ці риси майоріли на безформних і потворних пиках пересічних американців, як незнищенні закам’янілості.
Наразі випадок звелів так, щоб цих двох персонажів закинуло в космос і вони літали у Всесвіті; цей факт не міг не посприяти тому, що вони стали ще кумеднішими, виокремлюючи їх так, як він завжди їх виділяв, одного від другого й обох укупі від усього Всесвіту (1)[300].
Але це ще не все. Я вже повідомив вам, хоч і ніби лише натякаючи, що Клаус Патера та Міша Піла — шпигуни. Один шпигує на користь сили, яку ми задля зручності назвемо „Сеча“, а другий — на користь тієї, яку ми назвемо „Кал“.
Ось ми й дісталися суті: Клаус Патера, шпигун „Сечі“, знав, що Міша Піла шпигує для „Калу“. Одначе Міша Піла, що шпигує для сили під назвою „Кал“, знав, що Клаус Патера шпигує для „Сечі“.
Чекайте, і це ще не все. Клаус Патера, котрий шпигував для „Сечі“, грав у подвійну гру, заразом шпигуючи на користь „Калу“.
Наразі Клаус Патера, який грав у подвійну гру, шпигуючи й для „Калу“ й для „Сечі“, знав, що Міша Піла теж грав у подвійну гру, позаяк він сам шпигував і для сили, яка звалася „Сеча“, й за тією, що зветься „Кал“. А от Міша Піла нічого не знав. Він не знав, що Клаус Патера грає у подвійну гру, він лише про це підозрював.
На схемі чи на графіку, який намалював би семіолог прагматичного чи навіть біхевіористичного складу, схемі чи графіку, цілковито непомильному за своєю типовістю та бездоганно симетричному, невпевненість Міші Піли стала б, так би мовити, Напівневідомістю. Яка набагато драматичніше за справжнісіньку Невідомість зробила б неоднозначність, саме ту неоднозначність, яку спричиняє дуалізм задуму та влади, котра існує на нашому космічному кораблі в особах Клауса Патери та Міші Піли, непідвладною для будь-якої схематизації, навіть для того, щоб зобразити схемою неоднозначність.
Під ногами цих двох розкрилася небесна прірва. Космічний простір не чорний, це неправда. Хоча, певна річ, у ньому немає ніякого справжнього світла чи проблиску. Одначе „те“, що отверзається під ногами й розтуляється над головою, коли дивишся в ілюмінатор, я маю на увазі безкінечність, має своє власне світло, яке вона сама випромінює. Не лише завдяки сильному холоду та тиші, але й завдяки величі створюється та неповторна глибока синява космічної безодні, яка в самісінькому обрії, куди лиш може сягнути око, поступово переходить у, якщо можна так висловитись, небесно-блакитні проблиски. Я знаю про все це, бо бачив уві сні-одкровенні. І коли споглядаєш вниз, і коли дивишся вгору, відчуваєш незвичайне запаморочення, яке, зосереджуючись у кишках та шлунку, майже спричиняючи непритомність, ясно доводить тобі, настільки воно нестерпне. Нікчемне людське тіло не пристосоване для того, щоб таке зносити; тому, відчувши, що його закрутило у вихорі так, що воно, так би мовити, ось-ось виблюєa[301] саме себе, воно усвідомлює, що настала мить, коли, моторошно посміхаючись саме до нього, йому підморгує безвість, у якій він народився. Але ти не лише витримуєш запаморочливі вихори, але й навіть у страху, який вони спричиняють, пізнаєш щось приємне й радісне, як від якоїсь події, яка трапилася в дитинстві. Побачивши уві сні це одкровення, я раз і назавжди усвідомив, що ми вийшли не з моря, себто з материного лона (до якого з усіх сил намагаємося повернутися), бо насправді нас породив космос. Саме там, у сфері Всесвіту, ми народились. А в морі ми, певно, народилися вдруге. Й саме тому воно так сильно вабить нас, але небесний простір приваблює нас безкінечно сильніше (2)[302].
300
(1) «Ми двоє безтілесних створінь на аеростаті, які зустрілися, щоб сказати один одному правду» (Достоєвський, «Біси»).
301
а виверне.
302
(2) Можливо, саме через це з’явилися віросповідання з культом Вознесіння. Що ж стосується привабливості моря, то слід особливо звернути увагу на «Таласу» Шандора Ференці, яку Фройд, здається, вважав «найвідважнішим застосуванням психоаналізу, що взагалі колись мало місце».