Нафта

c[292] на нозі, просто трохи нижче паху. Отож рука, якою він показував на рану, відтягуючи штанину, завмерла над членом: у даному випадку, безперечно, личить говорити про член, маючи на увазі ту падлюку, сільського вуличного співуна частівок, якого невідомий художник, мабуть, узяв собі за натурника для фрески. Чоловіка, який унизу згинався в корчах, аж втягуючи шию й мало не випростовуючись на землі, звали Роландом. Нетутешній хлопчина, з Півдня. Ніхто не знає, як він заблукавd[293] у цю долинку неподалік Пассаб’яґо, у руїни церкви Святого Евтиція. Відомо лише, що, переїхавши з Півдня, пройшовши через чималу низку перипетій, він опинився у Монферато завдяки дружбі, яку зав’язав у Турині зі своїми „земляками“. Тут він знайшов собі місце тимчасового працівника на фабриці, яка виготовляє печиво, якщо так його взагалі можна назвати. Власне, це були „Крумірі“[294] — кукурудзяне печиво, коронна страва містечка Казале Монферато, яка виникла у 1886-му; засновником фабрики та автором рецепта був такий собі Россі. Справжній „Россі“, якому на зміну прийшов теперішній власник Е. Портінаро, проте, нічого нового він не вигадав (принаймні що стосується готового товару, а щодо решти, то хто ж його знає?). Власне, „Крумірі“ досі носять знак якості „В. о. Його Високості Короля Італії та королівських князівств Аоста та Генуя“. Наш Роланд, якого ми так несподівано заскочили, був тридцятирічним молодиком. Колись його вважали б селюком чи скупим недоумком, який, втім, мав опецькувате обличчя, яке вселяло довіру, солдатську зачіску, відстовбурчені вуха та вузесенькі, приголомшливо блакитні, майже як у незрячого, оченята. Наразі ж він був майже бридким виродком: через непогане харчування й трохи надмірну самоповагуe[295] (не плутайте зі справжнім почуттям гідності) здавалось, ніби він удає здорового, що ніяк не в’язалось із справжнім станом його здоров’я. Він був трохи подібний на американця італійського походження. Зрештою, це був бездоганний взірець наскільки вдалого, настільки й опущеного наслідування. У ньому не було ані крихти від буржуазійного туринського молодика. Замість волосся — перука, що сповзла до самих плечей, в очах застиг вираз тупої зухвалості, втім, не без усвідомлення того, що він подібний до блазня (конче потрібне для того, щоб тебе прийняли). Поза тим, у товстій руці, яку зазвичай не назвеш надто красивою, він за краєчок тримав надзвичайно кокетливу барсетку. Що ж до його нападів різкого болю, таких самих, які відчував інженер ˂ ˃, то вони також були водночас і „мукою“, і „задоволенням“, що втілились у боротьбу між бажанням утримати й бажанням позбавитися. Як, зрештою, і його акт автотомії, коли він нарешті здійснив його, відчувши ˃ певне ˂ задоволення, яке ставило бідолашного бовдура, — що був расово нижчим за своїх товаришів-буржуа, але завдяки своїй масці був для них цілковитою рівнею, — на один щабель із інженером Джанні ххх. Він також, як і інженер, породивши те, завдяки чому зазнав щастя батьківства, почав озиратися, боязко шукаючи щось навколо. Але там була лише кропива з колючками завдовжки з палець. Та спокійно. Чоловік саме збирався натягнути свої штани-кльоші з пряжкою завбільшки з долоню, коли теж почув за спиною розпачливо-настирливий крик немовляти.