Марш Радецького та інші романи

Я ніколи не мав бажання побачити Ерну на сцені, хоч вона й далі, ніби тимчасово, виступала в театрі. Краще б сказати, я хотів її бачити не в тій ролі, до якої її змушував фах, а в іншій, яку вона знайшла собі сама і яку грала вдень краще, ніж ту офіційну ввечері на сцені. До притаманної мені, мабуть, від природи, нелюбові до театру у випадку з Ерною додалося ще й побоювання, що я, зворушений грою цієї фахової лицедійки на сцені, перестану бачити її наскрізь, підпаду під вплив її гри і в приватному житті. Таке часто буває. Мені здається, що акторам, а надто акторкам, ми замість моральної оцінки даємо оцінку мистецьку. Наше кохання, відданість вони здобувають не чесними, так би мовити, первинними, жіночими засобами, а завдяки нашій поблажливості — наприклад, до їхнього дешевого кокетування, викликаного фаховою потребою в багатьох випадках удаватися до дуже дешевих засобів, щоб домогтися відповідного враження. Тому акторці ми швидше вибачаємо несмак, ніж іншій жінці. Не одній акторці, навіть бувши суворими моралістами, ми прощаємо моральні вади. І все це робимо не з «пошани до мистецтва», а з підсвідомої поваги до зусиль, які їй потрібні для того, щоб сподобатись юрбі і водночас не відштовхнути від себе одиниць. До Ерни я був упереджений. Але, знаючи, що всяка оцінка, навіть упереджена, більш-менш справедлива, вірячи в слушність свого упередження, я, хоч який був цікавий і хоч як близько брав до серця все, що стосувалось мого приятеля Арнольда, не вважав за потрібне складати іншу оцінку Ерні як акторці, може, трохи й прихильнішу. А проте одного разу я не зміг відмовитись від Арнольдового запрошення і пішов з ним до театру. Ерна грала тоді роль, що подобалась публіці. То була якась посередня п’єса — я забув і її назву, і автора, і навіть зміст. Ерна грала так звану неоцінену дружину чесного філістера. Мене дратував уже самий безсоромний сюжет тієї п’єси. Я вже не кажу про дешевий шаблон — неоцінена дружина й чоловік-філістер, — безмежно нудний, як на мій смак, але й враження, яке аргументи автора справляли на слухачів, було надто тілесне й неприємне, як їхній піт і дух. Здавалося, що секреція людських тіл залежала від більшого чи меншого естетичного або ж інтелектуального враження, яке вони діставали. Люди інакше сміються з двозначного жарту, ніж з вишуканого дотепу. Сльози, які жінка з народу проливає над незугарною драмою, мають гірший склад, ніж ті, що їх та сама жінка ронить у хвилину тихого смутку. В тій п’єсі Ерна була безпосередньою причиною настрою, який опанував публіку. Вона грала свою роль напевне переконливіше, ніж її написав автор. Вона зуміла так ошляхетнити незграбні наміри незграбного автора, що вони здавалися майже мистецькими. Але саме тому я й упізнав у ній Ерну з кав’ярні літераторів, просто-таки спіймав її на гарячому. Вона мала хист спритної модистки з передмістя, що з дешевого краму вміла зробити річ, яка у вітрині здавалась майже вишуканою. Мала подвійну можливість подобатися. Людей вабили дешевина матеріалу і облудний доказ, що, незважаючи на це, він може бути вишуканий.