Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
Та, на лихо, владу в цій країні захопив жорстокий диктатор. Настали часи свавілля, насильств і злиднів. Кожен, хто наважувався ремствувати, зникав без сліду. Хто бун-тувався, того розстрілювали. Бідних переслідували, принижували і всіляко ображали.
Заляканий народ терпів мовчки.
Та Джакомо не міг мовчати, бо його думки самі за себе говорили. За його прозорим чолом люди бачили: він обурений насильствами й засуджує диктатора. Всі нишком повторювали те, що думав Джакомо, плекаючи надію на кращі часи. Отож тиран наказав арештувати Кришталевого Джакомо й закинути його в найтемнішу [466] в'язницю. Та дивна річ! Стіни камери, в яку запроторили Джакомо, стіни в'язниці і зовнішні мури стали прозорі. Люди, проходячи повз в'язницю, бачили Джакомо й читали його думки. Вночі тюрма випромінювала навкруги яскраве світло. Тиран наказав заслонити всі вікна свого палацу, та однаково не міг заснути. Кришталевий Джакомо навіть у кайданах був сильніший за тирана, бо правда сильніша за все на світі, яскравіша за сонце і могутніша від урагану.
Як мавпи подорожували
Одного дня мавпи в зоологічному саду вирішили побачити світа й подалися в мандри. От ідуть вони, йдуть, зупинилися, а одна мавпа питає:
- Ну, що ми бачимо?
- Клітку лева, басейн тюленя і хату жирафи.
- Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Рушили вони знову в дорогу і зупинилися аж опівдні.
- А що ми зараз бачимо?
- Хату жирафи, басейн тюленя і клітку лева.
- Який великий світ! Дуже цікаво мандрувати! Подалися вони далі й зупинилися надвечір.
- Що ми бачимо?
- Клітку лева, хату жирафи і басейн тюленя.
- Який нудний цей світ: скрізь одне й те саме. Не варт і мандрувати.
А річ у тім, що мавпи подорожували в клітці - ходили навколо, як коні в каруселі.
Людина, яка хотіла вкрасти Колізей
Якось одному чоловікові заманулося стати єдиним власником римського Колізею, і вирішив він його вкрасти. Узяв торбу, пішов до Колізею і, помітивши, що сторож десь на другому боці, швиденько набрав каміння і гайда додому. Назавтра зробив так само. І так щоранку, крім неділі, ходив до Колізею по двічі й по тричі, пильно сте- [467] жачи, щоб вартовий його не запримітив. А в неділю чоловік відпочивав і рахував крадені камені, що купою лежали в льосі.
Заповнивши льох, він наносив каміння на горище, а коли вже й там не стало місця, почав ховати каміння під диванами, в шафах, у кошиках, де складав брудну білизну. Щоразу, приходячи до Колізею, чоловік оглядав його з усіх боків і в думці проказував:
«Людям здається, що Колізей не змінився. Та я знаю, що ось тут він поменшав».
І, витираючи піт з чола, виважував шмат цеглини зі сходів або висмикував каменюку із склепіння та кидав у торбу. Повз нього проходили туристи, милувалися спорудою, роззявивши рота, а він нишком усміхався: «Постривайте, скоро не стане Колізею. Отоді вам очі на лоба полізуть».
Заходячи до крамнички й дивлячись на кольорові листівки з зображенням величного амфітеатру, він шалено радів, а щоб приховати свою втіху, вдавав, що сякається, і сам думав: «Хе-хе! Кольорові листівки... Незабаром матиме той Колізей хіба що на листівках!»
Минали місяці, роки. Крадене каміння купою лежало під ліжком, громадилося в кухні, лишивши тільки прохід між газовою плитою й умивальником, і по вінця наповнювало ванну; сіни ж перетворилися на окоп. А Колізей все стояв на своєму місці, жодного склепіння йому не бракувало. Якби комар взявся до руйнації, то більшої шкоди не завдав би. Бідолашного злодія на старість охопив відчай. Він задумався: «А що, коли я взявся не за те діло? Може, краще було б украсти баню собору святого Петра? Е ні, не кину! Раз узявся, то вже доведу справу до кінця».
Носити каміння ставало йому щораз важче, боліли руки, кривавились пальці. Почуваючи, що смерть недалеко, чоловік востаннє почвалав до Колізею і з великою натугою вибрався сходами на верхню терасу. Надвечірнє сонце розмальовувало жовтогарячими і фіолетовими барвами стародавні руїни. Та бідолашний старий нічого не бачив: сльози і втома заслонили йому очі. Він хотів зостатися на самотині, та заважав натовп туристів, що висловлювали різними мовами своє захоплення. Та зне- [468] нацька серед людського гомону задзвенів сріблястий голосок хлопчика: «Не руш! То моє, моє!»