Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
В цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається:
- То це ти котів їси?
- Я, Ваша Величносте... Але ж, розумієте... Я в бібліотеці...
- Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках.
- Інколи, та й то з навчальною метою.
- Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти.
На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша двома стрибками опинилася між книжок, а кіт мусив павуком задовольнятися. [460]
Невидимий Тоніно
Одного разу хлопчик Тоніно пішов до школи засмучений, бо не вивчив уроків і боявся, що вчитель його викличе.
- Ах,- казав він собі,- якби я міг стати невидимим! Учитель робив перекличку. Дійшла черга до Тоніно,
вчитель назвав його прізвище, та хоч Тоніно одізвався, ніхто його не почув, а вчитель навіть мовив:
- Жаль, що Тоніно не прийшов, я хотів його урок запитати. Мабуть, хлопець захворів. Будемо сподіватися, що все минеться гаразд.
Тоніно відразу зміркував, що став невидимий. Таки здійснилася його мрія?
На радощах він так підстрибнув, що втрапив у кошик для сміття. Виліз звідти і ну по класу швендяти: тут за чуба кого смикне, там чорнило розіллє. Зчинився галас, всі в класі пересварилися. Кожен звинувачував свого сусіда. І ніхто й гадки не мав, що все це накоїв невидимий Тоніно.
Набавившись донесхочу, Тоніно вийшов зі школи й сів у тролейбус. Квитка він, звісно, не взяв, знаючи, що кондуктор його не бачить. Сів на вільне місце й сидить. На наступній зупинці в тролейбус зайшла жінка з господарською сумкою і спробувала сісти на те місце, що здавалося їй вільним. Але сіла Тоніно на коліна й мало його не задушила.
- Що за химера! - вигукнула вона.- На це місце не можна сісти! Гляньте, кладу сумку, а вона висить у повітрі.
А насправді сумка лежала на колінах у Тоніно. Зчинився гамір, пасажири почали лаяти тролейбусне управління. У центрі Тоніно вийшов із тролейбуса, подався в кондитерську й почав напихатися різними пундиками, тістечками та шоколадками.
Продавщиця помітила, що тістечка зникають з прилавка, й напустилася на статечного чоловіка, який купував карамельки для старої тітки: мовляв, це він краде тістечка.
Чоловік обурився: [462]
- Я - злодій? Ви не знаєте, з ким говорите. Ви не знаєте, хто мій батько! Ви не знаєте, хто мій дід!
- А я й не хочу знати,- відповіла продавщиця.
- Як ви смієте ображати мого діда!
І завелися вони так, що й не розборониш. Прибігла поліція. Невидимий Тоніно прошмигнув між ногами лейтенанта поліції і подався до школи, щоб зустріти своїх товаришів. Уроки саме скінчилися, і хлопці вибігли, або, точніше, лавою викотилися на вулицю. Однак вони його не побачили. Дарма Тоніно силкувався їх догнати. Так і не пощастило йому ані посмикати Роберто за чуба, ані почастувати Гуїскардо ласощами. Вони його не бачили, не чули, дивилися крізь нього,, наче він був із скла.
Втомлений і сумний, вернувся Тоніно додому. Мама чекала його на балконі.
- Я тут, мамо! - вигукнув Тоніно.
Та мама його не побачила й не почула і стурбовано низала очима вулицю.
- Осьдечки я, тату! - вигукнув Тоніно, зайшовши в кімнату, і сів на своє місце, біля столу. Але тато занепокоєно мимрив:
- Дивно, чому його й досі немає? Чи не скоїлася з ним якась біда?
- Я тут, я тут! Мамо, тату! - гукав Тоніно. Та ніхто його не чув.
Тоніно зарюмсав. Але навіщо рюмсати, коли ніхто не бачить твоїх сліз?
- Не хочу я більше бути невидимим,- сказав розпачливо Тоніно.- Хочу, щоб мене бачив тато, щоб гримала на мене мама, щоб мене викликав до дошки вчитель! Хочу гратися з друзями. Ой, як погано бути невидимим і самотнім!
Пішов бідолашний Тоніно у двір, а там на лаві сидить дідусь, гріється проти сонця.
- Чого це ти плачеш? - питає його дідусь.
- Хіба ви мене бачите? - здивувався Тоніно.
- Авжеж, бачу. Щодня бачу, як ідеш до школи і вертаєшся додому.