Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
- Почекай трохи,- гукнув йому матрос.- За півгодини відпливає інший.
Пригнічений синьйор вертався до берега, коли це бачить - пливе його ніс на розстеленому плащі.
- То ти не сів на пором? І тобі не соромно такі коники викидати? - закричав синьйор.
Ніс удавав із себе справжнього моряка: пильно дивився вперед, не обертаючись. А плащ плив собі, гойдаючись повільно на хвилях, наче медуза.
- Та куди це ти подався? - гукнув синьйор.
Ніс мовчав, і нещасливий його господар скорився долі: приплив до берега, продерся крізь натовп роззяв, прибіг додому, замкнувся й, наказавши служниці нікого не впускати, збавляв час, роздивляючись у дзеркалі своє безносе обличчя.
А невдовзі один рибалка з Ранко вловив у свою сітку носа-втікача, що зазнав аварії посередині озера: плащ був дірявий.
Рибалка вирішив понести свою здобич на Лавенський базар.
Синьйорова служниця прийшла на ринок по рибу й побачила носа, виставленого напоказ серед риби.
- Та це ж ніс мого господаря! - вигукнула вона.- Дайте його мені.
- Не знаю, чий це ніс,- відповів рибалка.- Я його спіймав, я його й продаю. [476]
- За скільки?
- На вагу золота. Це ж бо ніс, а не якийсь там окунь. Служниця помчала повідомити господаря.
- Дай, скільки править! Я хочу мати свого носа. Служниця підрахувала, і вийшло, що потрібна купа
грошей,- аж триндільйон і тридцять з половиною трид-цятонів лір,- бо ніс був таки здоровенний. Служниця мусила продати свої сережки, щоб зібрати такі гроші. А тому що вона була дуже прихильна до свого господаря, то лише зітхнула, коли розлучалася з сережками. Купила вона того носа, загорнула його в хустину й понесла додому. Ніс поводився спокійно й не пручався навіть тоді, коли потрапив у тремтячі руки господаря.
- Та чого ж ти втік? Що ж я тобі такого зробив? Ніс скоса подивився на господаря, скривився і промовив:
- Не треба було стромляти в мене своїх пальців.
Дорога, що нікуди не вела
За селом розходилися три дороги: перша простягалася до моря, друга - до міста, а третя вела в безвихідь.
Мартіно цікавився, куди та третя все-таки веде; він розпитував, але всі відповідали одне й те саме:
- Ота дорога? Та дорога нікуди не веде.
- А як далеко вона пролягає?
- Нікуди вона не пролягає.
- То чого ж її проклали?
- Ніхто її не прокладав, вона була завжди.
- І ніхто ніколи по ній не ходив?
- Ну й упертий же ти вдався. Ми ж тобі кажемо, що там нічогісінько немає.
- Звідкіля ви знаєте? Ви ж самі там ніколи не були.
Мартіно так настирливо допитувався, що люди прозвали його Впертим. Він на це зовсім не ображався, а все думав про дорогу, що нікуди не веде.
Скоро він підріс: сам уже вулицю переходив, не те що раніше, коли дідусь його за руку переводив. Одного ранку пішов він з дому та й подався у далекі мандри, щоб з'ясувати, куди веде таємнича дорога, покрита густим бур'яном і вся у вибоїнах. Добре, що дощу не було, а то б під ногами лежали самі калюжі.
Обабіч неї височів живопліт, а потім ліс почався. Віття дерев тісно перепліталося вгорі й утворювало темну прохолодну галерею, в яку проникали лише поодинокі промінці сонця й освічували її, мов ліхтарі.
Мартіно все йде та йде, а галереї нема кінця-краю. Вже в нього ноги болять і здається, що було б краще вернутися назад. Та раптом Мартіно вгледів собаку.
«Де собака, там і хата,- заміркував Мартіно,- або принаймні людина». Метляючи хвостом, собака побіг йому назустріч, лизнув руку та й подріботів назад дорогою, щомиті озираючись, щоб упевнитися, чи йде Мартіно назирці.
- Іду, іду,- мовив зацікавлений Мартіно.
Нарешті ліс порідшав, угорі прозирнуло небо, а дорога вперлася в залізну хвіртку. Крізь грати Мартіно побачив великий замок. Усі двері й вікна в ньому були навстіж відчинені, з усіх димарів бухав дим, а на балконі стояла гарна-прегарна синьйора. Вона привітно махала рукою й гукала.
- Заходь, заходь, Мартіно Впертий!
- Отже, я дійшов до кінця дороги,- зрадів Мартіно.- Якби не ви, синьйоро, я б і гадки про це не мав.
Мартіно відчинив хвіртку, перейшов через парк і, опинившись у замковому залі, вклонився чарівній синьйорі, що саме простувала вниз сходами. Вона була препишно вбрана,- куди тій феї чи принцесі,- й привітно всміхалася: