Історія України-Руси. До року 1340

Не меньше нищили Половцї під час своїх набігів. Ми мали вже образок, змальований Мономахом: над'їздить Половець на господаря в полї, забиває його, а коня бере з собою, заберає з хутора його родину в неволю, а самий хутор запалює. Можна з всякою правдоподібністю прийняти, що кождий значнїйший половецький набіг нищив таким чином по кілька тисяч господарств, так що при частих повтореннях, як то бувало в Київщинї (окрім її північно-західньої, лїсової частини) і в Переяславщинї при кінцї XI і в останнїй чверти XII в. — сї напади теж приводили край до чистої економічної руїни, а навіть до повного спустіння. Так спустїло було зовсїм Поросє при кінцї Х і XI в., полуднева Переяславщина в тіж часи, а мабуть знов і при кінцї XII в., коли Кончак ”снесе Сулу”.

Хоч потім сї краї залюднювали ся на ново, але такі міґрації з краю й потім назад мусїли страшенно нищити їх мешканцїв економічно. Покинути розроблені поля, будинки, запаси й розпочинати господарство на ново, шукати місця в новім, уже залюдненім теренї, приладжувати ся до нових обставин господарства — не кожде господарство переносило такі перевороти. Особливо, як часом приходило ся тїкати майже з самою душою — як от Юриївцям в 1095 р.

Тільки родючість ґрунту й розмірна заможність людности Поднїпровя були причиною, що такі економічні катастрофи не приводили там до голоду: про нього чуємо рідко, оден-два рази, тим часом як на півночи такі звістки стрічають ся далеко частійше 7). Але край біднїв від таких недогідностей — як раз центр руської кольонїзації й його полїтичного й культурного житя — околицї Київа, Чернигова, Переяслава — убожіли й підупадали в порівнянню з лїпше захищеними, більше забезпеченими від подібних катастроф землями західнїми й північними. Хоч про масову міґрацію в чужі землї не чути, і взагалї про неї не може бути мови 8), і залюдненнє спустошених земель взагалї відновляло ся, скоро лише наступали спокійнїйші часи, але не підлягає сумнїву, що сї недогоди уже тодї впливали на перехід — звичайно повільний, а часами — під сї завірюхи, й жвавійший, хлїборобської людности і капіталїстів, промисловцїв і т. и. в спокійнїйші краї: з Київщини уступали вони на Волинь і Галичину та в Полїсє (що власне під впливом сього поворотного потоку з поля в лїс мусїло інтензивнїйше кольонїзувати ся), з Заднїпровя в північну Чернигівщину, таку глуху і від сьвіта в XI-XII в., або й далї — в Поволже. Таким чином, той відлив людности з Поднїпровя, що ми припускали з XIII-XIV в., приготовляв ся й розвивав ся поволї, по всякій правдоподібности уже в попереднїх віках, і в сїм кольонїзаційнїм збідненню лежала одна з причин полїтичного упадку Київщини при кінцї XII і в XIII в. та розвою нових полїтичних центрів.