Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
Він був підлий.
— Візе, матусин синок, — їв він очима Петера. — Коли ж ви, тюхтію, збираєтесь знову написати до своєї матінки?… Ну, тільки чесно! Ага, сьогодні ввечері? Ну, ви в мене напишете!
І того ж вечора після навчання:
— Ні, Візе, листа вам так і не вдасться написати! Ідіть виперіть мій комбінезон!
І хоч як це неймовірно, він бив своїх підлеглих! Коли хто-небудь неправильно відповідав на заняттях, Ревецький починав лютувати, а потім лагідним голоском говорив: «Сьогодні ввечері, мій любий, я трохи поганяю вас, подякуєте богові, якщо відбудетесь самою грижею!» Потім підійде впритул до заляканої ним жертви і прощебече: «Давно колись… часів тих не вернути… все було простіше — тоді вчили палицею! А мені це заборонено, мене за це посадять. Хіба що ви самі попросите, щоб я із співчуття й заради втіхи вам добре всипав». І звичайно в таких випадках одразу ж хтось благав: «Пане унтер-офіцер, я прошу вас про це!» Ревецький аж сяяв. «Всі чули? — запитував він. — Сам побажав! Просто чудасія! — І тут же починав палицею бити винного по руках, при цьому очі його блищали люттю, а губи кривились. — Сам напросився! Отож і ремствуй сам на себе! А палиця погуляє по твоїх руках!»
— Нам потім ніхто не повірить! — сказав Гольт Гомулці. Той одвів його вбік.
— Ревецький був раніше помічником інструктора в роті одужуючих. Сам знаєш, не встигнеш виписатися із шпиталю, як тебе знову муштрують. Недавно Ревецький заганяв до смерті старого фронтовика. Той хотів відпроситися в шпиталь — він ледве на ногах тримався від болю в животі. Ревецький за це ганяв його по стрільбищу, поки той не впав. А тим часом гнійний апендицит уже перекинувся на очеревину, і тутешні лікарі, звичайно, запізнилися з операцією. Вся рота скаржилася на Ревецького. Врешті-решт його перевели — тільки не на фронт, а до нас сюди.
— Звідки ти все це знаєш? — здивувався Гольт.
Гомулка ухилився від відповіді.
— Можеш сам пересвідчитись. Я ж тобі кажу, це патологічний тип, садист. А тут їм саме такі й потрібні.
Поряд з Ревецьким особа брутального й лайливого унтер-фельдмейстера Бема, що іноді зринала в пам’яті, здавалась до смішного жалюгідною. В порівнянні з Ревецьким і командир другого відділення унтер-офіцер Бек, колишній студент-богослов, в якого лише інколи бували приступи шаленої люті,— вселяв набагато менше ненависті і страху. А обидва єфрейтори — помічники інструкторів — були тільки статистами при Ревецькому, коли той витинав свої штуки. До того ж Ревецький виконував роль ката при командирі взводу. Франтуватий лейтенант Венерт не любив ганяти новобранців. Навіть шаленіючи від люті, він тихо і стримано говорив: «Не хочу паскудити об вас руки! Ревецький, візьміться за цих п’ятьох! Поганяйте їх, поки не попадають!» І Ревецький відводив приречених на дуже пересічену місцевість поряд із стрільбищем, де були рови, огорожі, яри та горби, або на поритий ямами плац, витягував трубкою губи і щебетав: «Настали тяжкі дні, про які скажеш: немає в них утіхи! Еклезіаст, глава дванадцята, стих перший». Потім повільно йшов полем, заклавши руки з тростиною за спину, а жертви його мусили бігати навколо в протигазах і кричати: «Гуси, гуси, га-га-га!», поки не починали задихатися. Знаючи, що в протигазі при швидкому русі не вистачає повітря, він не поспішав скасовувати наказ. Бувало, що новобранці непритомніли. Одного разу після такої «спеціальної обробки» Гольт сказав: «Таких негідників ще світ не бачив!» А лейтенант Венерт звичайно говорив: «Та вони тільки трошки спітніли. Ревецький, добавте їм ще, а то вони подумають, ніби тут санаторій».
І все ж наймерзеннішим було те, що Ревецький примушував молодих солдатів грати всякі принизливі сцени. Гольт відчув це на собі. Настала рання зима з великими снігами й тріскучими морозами. І п’ять годин піхотного вчення на стрільбищі серед засніжених горбів та ярів перетворилися на суцільну муку. Якось вони знову вирушили на те прокляте стрільбище. Гольт ішов попереду взводу з кулеметом на плечі, Феттер — його другий номер — тарганив на собі ящики з холостими патронами. Вони залягли зі своїм кулеметом прямо на снігу. Неподалік Гольт помітив обер-фельдфебеля Бургкерта в заляпаній болотом водійській шинелі. У всій його постаті було щось бичаче. Бургкерт мав звичку тинятися по всій території казарми, іноді він з’являвся в мундирі, обвішаному орденами. Нічого певного про нього ніхто не знав. Знали тільки, що він улюбленець командира батальйону і тому користується особливими привілеями. Він мав вигляд занепалої людини, і завжди від нього тхнуло вином. Тепер він стояв нерухомо на пагорбі, де вільно гуляв вітер, крутячи снігом. Біля ніг намело цілу кучугуру. Задивившись на Бургкерта, Гольт не почув наказу Ре-вецького. Той підскочив до нього і заверещав над самим вухом: