Франческа. Володарка офіцерського жетона
- Автор: Бату Дорж
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-682-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Франческа. Володарка офіцерського жетона». Краткое содержание книги:
— Бідолашний малюк.
«Бідолашному малюкові» 19 років. Він закінчив Academy Aerospace & Engineering у Віндзорі — навчальний заклад, що посідає перше місце в штаті і п’ятнадцяте в країні. Невисокий худорлявий підліток із великими зеленими очима. Ледь із горбинкою ніс і русяве волосся, що смішно стирчить догори. Йому б іще окуляри, і вийшов би типовий «ботанік». Девід на той рік хоче вступити в University of Florida на математику, але потрапити туди непросто, тому хлопець набирає необхідні бали, щоб вступити за програмою Florida Space Grant Consortium (FSGC). А для цього він цілий рік добровільно проведе в божевільні — у нашому Командному центрі.
— Дейве, це твоя гарнітура, — ми видали малюкові нашу штатну гарнітуру — крихітний блок із твердою прозорою трубочкою мікрофона й такою самою прозорою, але гнучкою трубочкою навушника.
— Гарнітура завжди має бути на тобі. Завжди! Навіть коли в туалет ідеш. Передавач чіпляєш собі на пояс. Нічого не займаєш — Трейсі сама заведе тебе на нашу хвилю і виведе на Г’юстон, коли буде треба. Ясно?
— Ясно. А в туалеті можна вимикати передавач?
— Боронь боже!
Першою фразою Дейва в ефірі стало: «Я бачив козла».
В ефірі запанувала тиша. Мертва тиша.
— Дейве, то був Льолєк. Не зважай, він завжди прискіпливий до новачків, — пояснив я. — Він тебе хоч не займав?
— Та ні, він до мене задки стояв, — сказав Дейв і, подумавши мить, додав: — Я не знав, що в козлів такі яйця.
Трейсі впала на пульт, і в навушниках негайно пролунав писк — операторка зв’язку випадково смикнула повзунок рівня звуку. Професор Рассел докірливо похитав головою. Ми з напарницею іржали, як ненормальні.
— У козлів такі яйця, ого-го! — старший офіцер Баррел не міг залишитись осторонь при слові «яйця». — От усі думають, що кролі трахаються, як скажені. Ба ні! Козел може вжучити до двадцяти кіз за день. Ще іудеї…
— Джоне, ти хочеш сказати, що ти козел, чи що? — насмішкувато спитав професор.
— У мене п’ятеро дітей, і могло би бути більше, якби моя Енн була поступливіша.
— Бідолашна Сара! — вичавила червона від реготу Франческа. — Навіть не знаю, чи пощастило їй, чи навпаки!
Засміялися ми всі.
Мій новий стажер усміхався, але в очах його так і читався страх і розгубленість. А що як ми тут усі збожеволіли, а двері в командний центр наглухо закриті? І вікон немає? Просити допомоги в Г’юстона?
— Насправді Маковскі дуже милий, ти сам переконаєшся! — сказала Франческа. — Він тільки з вигляду суворий, а так він дуже добрий.
— Ага, розкажи це його солдатам на КПП. Знаєш, як він їх там дрючить?!
— Джорджіо, а його дрючить Сара!
— МакКарті його взагалі не дрючить.
— Тобто вона ним керує!
Під час цього діалогу Девід крутив головою від мене до Франчески так, ніби слідкував за грою в пінґ-понґ. Дивакувато-напружена усмішка не сходила з його обличчя.
— А Маковскі — це хто? — нарешті наважився спитати трохи зляканий підліток.
— Маковскі — це Льолєк, той козел, якого ти зранку бачив. Начальник охорони!
Девід розтяг усмішку ще ширше і незворушно сказав:
— Та ні, я справжнього козла бачив. З яйцями. І рогами.
В ефірі запанувала тиша. Мертва тиша.
— Перепрошую, Дейве. Повтори?
— Я. Бачив. Козла. З яйцями. У мене навіть відео є.
— Льолєку, маєш секунду?
— Джорджіо, я зайнятий, але для тебе маю.
— У тебе на території все в порядку?
— Джорджіо, що сталося?
— Зайди, будь ласка, до нас.
— Ти так не можеш сказати?
— Повір мені, Льолєку, це треба бачити.
Буквально через три хвилини Маковскі був у командному центрі.
— Ну?!
— Дивись, — я тицьнув йому під носа Дейвів телефон. Маковскі, розгублено блимаючи білявими віями і роззявивши рота, ошелешено витріщився у дисплей.
— Що це?!
— Це яйця, Льолєку. Отакенні, майже до землі. Заздриш? — я реготнув.
— Джорджіо. Що це, в біса, таке?! Оце — у мене в периметрі?! — очі Маковскі сталі круглі й глибокі, як нафтові свердловини Техасу. — Хто це зняв?!
Я мовчки кивнув на свого стажера. Льолєк його трохи за барки не вхопив.
— Де?! Коли?! — загорлав Маковскі.
— Та зранку, перед сьомою годиною, я тоді якраз щойно приїхав… — злякано пробурмотів Дейв. — Ото як на стоянку заїхав…
— На території бази заборонено користуватися камерами! — прошипів Льолєк.
Дейв незворушно забрав телефон і спокійно сказав: