Чужинець на чужій землі

Тут, звичайно ж, немає нічого нового: історичні терранські секти, культи та провідні релігії, надто численні для того, щоб їх перераховувати, використовували, по суті, таку ж техніку, проте в Америці до епохи Фостера це відбувалось не у в таких масштабах. Фостера не раз депортували з міста до того, як він «удосконалив» метод та організацію, що дозволяли йому поширювати свій козлиний культ. Обмірковуючи його структуру, він так само багато взяв від масонства, католицизму, комуністичної партії та Медісон-авеню[61], як і від кількох давніх священних книг, — і написав на їх основі своє Нове Одкровення... В якому загорнув це все у цукрову оболонку повернення до примітивного християнства — щоб задовольнити своїх покупців. Він заснував відкриту церкву, яку міг відвідувати будь-хто і де людина могла залишатися «шукачем», роками користуючись численними перевагами церкви. Далі була середня церква, яка для всього навколишнього світу була «Церквою Нового Одкровення»: тут щасливі «врятовані», котрі сплатили свою десятину, насолоджувалися всіма економічними вигодами церковного бізнесу, що постійно розвивався, і могли довічно святкувати на вечірках своє Відродження — і Щастя, Щастя, Щастя!! Їхні гріхи простили — та й відтоді вони дійсно дуже мало грішили, підтримуючи свою церкву, чесно співпрацюючи зі своїми товаришами-фостерітами, засуджували грішників, тож залишалися Щасливими. Нове Одкровення не надто заохочувало подружні зради, а обговорення сексуальної поведінки були тут радше таємними.

Врятовані в середній церкві отримали звання «ударної групи», необхідної у тих випадках, коли були потрібні прямі дії. Фостер перейняв цей трюк у вобліз[62] з початку XX століття; якщо суспільство намагалося придушити обнадійливий рух фостерітів, фостеріти з усіх усюд стягувалися у те містечко, аж доки там не вичерпувались місця у в'язницях і копи, щоб впоратися з ними, — після чого копи зазвичай залишалися зі зламаними ребрами та розгромленими в'язницями.

Якщо якомусь прокурору вистачало сміливості після всього висунути якесь обвинувачення, то було майже неможливо нічого довести. Фостер (після того як досконально вивчив Кодекс) дізнався, що, згідно з буквою закону, це було б справжнім гонінням. Тому національний Верховний Суд, а пізніше і Вищий Суд не розглянули жодної справи фостеріта як фостеріта.

Та, окрім зовнішньої церкви, була ще й внутрішня, яку ніколи так не називали, — основне ядро тих, хто повністю присвятив себе цій справі; хто став священнослужителем. Усі вони були проповідниками, хранителями ключів і записів, всі вони творили політику. Вони були «Відродженими» і перебували поза межами гріха; їм гарантовано відводилось місце в раю, і вони були обраними кандидатами для прямого допуску на Небеса.

Фостер обирав їх надзвичайно ретельно, і робив це особисто — аж доки роботи не стало надто багато. Він шукав чоловіків, якомога більше схожих на себе, та жінок, схожих на його жриць-дружин — динамічних; істинних вірян (оскільки він сам їх переконував), впертих і вільних (чи схильними до того, щоб бути впертими і вільними, адже сумніви й почуття провини тут відкидались) від заздрощів і ревнощів у їх найпростішому, найбільш людському значенні. Всі вони були — потенційні сатири та німфи, оскільки таємна внутрішня церква була насправді діонісійським культом, якого в Америці ніколи не було і для якого тут існував величезний потенційний ринок.