Безцінний
- Автор: Милошевский Зигмунт
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-075-0
- Переводчик: Юрий Георгиевич Попсуенко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Безцінний». Краткое содержание книги:
Під час пошуків мистецького шедевра герої натрапляють на слід таємниці, яка може докорінно змінити новітню історію світу. Можновладці ладні зробити все, щоб ніхто не зміг наблизитися до розкриття цієї таємниці.
«Безцінний» — це також коментар до сьогодення в іронічному, смішному і безкомпромісному стилі, до якого звикли читачі «Зерна правди» і «Терапії злочину».
— Кіт?
— Так ми його називаємо в майстерні, через те хутро, накинуте на плечі.
До відкриття музею залишалось кілька хвилин, і Ліза Тольґфорс знала, що за мить її оточить юрба туристів, які три години терпляче стояли в черзі, чекаючи на можливість побачити нову найбільшу принаду туристичної Європи. Їй це не заважало, навпаки, хотіла відчути запах юрби, почути «охи» й «ахи», побачити телячий захват в очах людей, які не відрізнили б Джотто від Поллока. Хотіла хоч на мить потішити себе ілюзією, що бодай короткий контакт з шедевром призведе до того, що люди стануть кращими. Що не почнуть через півгодини думати, чи вдасться в цьому дивному радянському місці нажертися, нагидити й засунути комусь руку в труси, і все це за помірною середньоєвропейською ціною.
Однак поки що була сама. Каролеві якимось надлюдським зусиллям вдалося домовитися, щоб їй дозволили протягом чверті години побути самій у цьому укріпленому і захищеному місці, яке, якщо вірити офіційним повідомленням, охоронялось краще, ніж скарбниця Польського національного банку. Ліза подумала, що такі дані, по-перше, не найкраще свідчать про центральний польський банк, а по-друге, — тут вона усміхнулася, підморгуючи в одну з камер, — для декого це може стати викликом.
Павільйон графа Мілевського, який називали також «Корвінаріумом», збудували в парку біля Національного музею у Варшаві, точно копіюючи виставкову залу палацу на Санта-Катаріні. Ту саму, яку хорвати протягом десятиліть називали театром і до якої вони разом з Анатолем потрапили через вкриті патиною часу двостулкові дзеркальні двері. Чудово пам’ятала ті двері, яскраве середземноморське сонце, сяючу за вікнами Адріатику. Ніші, оздоблені картушами з ініціалами, підвищення з таємничим TLM, — і вони разом з Анатолем, збуджені як діти, що читають пригодницьку повість, відкривають прізвища чергових художників. Дивакуватий хорватський письменник, що дивиться на них як на божевільних і танцює разом з дитиною якийсь танок із підскоками. Інтенсивний запах старої будівлі, пилу, солі, моря й вітру. Пам’ятала також, що в неї все боліло після їхньої божевільної ночі, після сексу під бряжчання посуду у величезній кухні, після — тепер вона це знала — найкращої ночі у її житті.
Зітхнула.
Павільйон Мілевського було відтворено точно, у масштабі один до одного. Ніші для картин, кесонове склепіння; архітектори й будівельники добре попрацювали. Та що з того, якщо від того місця віяло автентичною, на межі з шаленством, любов’ю до мистецтва, а тут відгонило лише пластиком. Залу на Санта-Катаріні освітлювало небо й море, а залу у Варшаві — заховані за фальшивими вікнами комплекти люмінесцентних ламп.
Ліза рвучко підвелася, міркуючи, що та зала, хай і без картин, була храмом, культовим місцем. А ця, хоч і заповнена вартими мільярдів творами мистецтва, була склепом. Тут тхнуло могилою і смертю, всі ці заховані за куленепробивними шибками митці, такі великі, такі пихаті зі своїми палітрами, такі безсмертні, вже сотню років лежали в землі.
Подивилася на свого Клода. Як і Матейко, п’ятдесятилітній на той час майстер відмовився написати звичайний портрет на замовлення якогось польського навіженого (що цікаво, це не шкодило Ренуару і Ван Гогу, які висіли поруч). Подібно до Матейка, який сидів в оббитому плюшем кріслі, Моне зобразив себе на звичайному, замащеному фарбами ослінчику, на тлі засміченої майстерні. Мав сліди фарби на волоссі й густій, уже сивуватій бороді, а його сумний, стомлений погляд, здавалося, запитував: навіщо, достобіса, я це все роблю?
Ця мить творчого сумніву митця була прекрасна, і Ліза визнала, що її Клод знову виконав завдання на висоті, його автопортрет безперечно був найкращим у колекції.
Підвелася, обвела поглядом решту олійних мерців і рушила до виходу, чуючи кроки перших відвідувачів, що долинали з вестибюля. Двері відчинилися, перш ніж вона торкнулася клямки, двоє музейних охоронців, що чекали назовні, без сумніву навіть на мить не спускали її з очей. Вже мала виходити, аж щось усередині, якесь раптове відчуття, зупинило її. Усвідомила, що вже ніколи не повернеться до цього місця, до цієї зали.
Тому повернулась і присвятила секунду Tout le monde, який зараз частіше називають найвідомішою картиною в історії живопису.
Чи заслужено?
Мабуть, так. Подумала, що божевільний польський граф мав бути або великим багатієм, або великим чарівником, якщо йому вдалося схилити митців, що перебували під кінець дев’ятнадцятого століття в Парижі, деяких дуже між собою розсварених, якщо вірити біографам, щоб вони спільно написали свій автопортрет.