Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
— Непогано, так?
— Ти також кіноман?
— Ненавмисне. Я шукаю молоду дівчину. Якщо вірити другові, — а він тямущий, — не сьогодні-завтра, вона прийде. Я чекаю.
Він дивився на мене, звівши брови дугою. Вдаватися в деталі я не збирався, але наважився: показав йому фоторобот.
— Цей малюнок тобі про щось говорить?
Як тільки він не крутив того аркуша! Підшукував вдале освітлення. Вагався.
— Це Бетті Девіс?
Мені довелося викласти скорочену версію моєї пригоди. Зала заповнювалася.
— Гарна історія, — сказав він. — Я саме підшукую сюжет сценарію для зйомок мого першого фільму. Хороший початок. Розповіси потім продовження.
Антракт скінчився, запустили заголовні титри «Веракруса».
— Якщо раптом ти її зустрінеш…
— Що їй сказати?
Почулося «Тихо!» та «Заткніться!». Я сів. Думав, що ж сказати. Не придумав. Вільям занурився у фільм. І правильно вчинив. Чудовий вестерн.
Я й далі швендяв своїм трикутником. Розширив периметр пошуку на сто метрів. Безуспішно. Минали місяці. Єдиний, кого я щодня бачив, був Вільям, який невтомно вимагав продовження і був невдоволений затримкою сценарію.
— Чому ти не вигадаєш історію?
— Кіно має віддзеркалювати реальність. Здається, тобі настав час рухатися далі. Може, знайдеш іншу жінку? Трохи динаміки фільму не завадить. Та й щодо діалогів: коли ти сам, це буде непросто.
— Ти хто за гороскопом?
— Тілець. Маю серйозну проблему. Мама забула годину мого народження. Можеш уявити? Вирахувати асцендент неможливо. А ти?
— Терези. Я ще не визначився, вірити в це чи ні. Поживемо — побачимо.
— Ідеш до «Сінематеки»? На наступному сеансі крутитимуть «Діти райка». Повна версія.
— Краще спущусь вулицею Суффло.
Мене охопило неприємне відчуття повторення історії. Зі мною такого ще не було. А потім я пригадав. «Білі ночі». Я ж так полюбив цю книжку! Сентиментальний легкодух зустрічає знедолену незнайомку, тішить себе ілюзіями, носиться безлюдним Санкт-Петербургом, домислюючи свою мрію, та наштовхується на непереборну жорстоку реальність. Різниця в тому, що в мені оселилася впевненість. Я не міг помилятися. Я не мрійник. Я чекав. На перехресті Люксембурзького саду пополудні проходять тисячі перехожих. Я ставив нездійсненні завдання: одинадцята жінка, що з’явиться з вулиці Місьє-ле-Пренс, чи восьма на виході з метро, або тринадцята, яка вийде з 38-го автобусу, буде вона. Дурнуватий виклик. Можливо, вона ходила іншою вулицею, за двадцять метрів, чи взагалі живе в іншій країні. Двічі, може, тричі я вагався. Силует, зачіска. А як вона змінила стрижку, я її впізнаю? Я вагався щодо форми її обличчя. Якщо її образ потроху розмиється? І зникне? Час од часу я запитував себе, чи не марю, чи дійсно я її зустрічав, чи це не плід моєї уяви або ж це герой «Білих ночей» кепкує з мене? Усе одно що шукати піщинку посеред пустелі. Я кинув собі останній виклик, не виходячи за межі реальності: «Якщо вона не з’явиться за п’ять хвилин, я вшиваюсь».