Син сонця [uk]

— А де ти візьмеш коней і колісницю?

— Княжич Дурьйодгана люб'язно дасть мені коней, повіз та упряж.

— А зброю? Лук, стріли, меч…

— Я маю найкращого у Бгаратаварші лука. Його подарував мені учитель Парашурама, і він же пасував мене мечем. Решту озброєння сини Дгрітараштри позичать мені з княжих арсеналів.

— Але ж ти — син сути!

— Я — кшатрій, друже Санджая! Моє ім'я Карна, і я учень самого Рами Джамадагні. А нащадки Куру є лише учнями його учня.

— А хто буде твоїм колісничним? — спитав Санджая, ошелешений цим натиском.

Радгея-Карна відщипнув шматочок маминого коржика, поволі прожував його і

відповів усміхаючись:

— Моїм колісничним? Як-то хто? Звісно ж ти, Санджає.

— Я?!

— Авжеж! — м'яко мовив Карна. Його лице, осяяне блиском сонечок-сережок, випромінювало таку відвагу і впевненість, що Санджая мимоволі випростався. Палаюча аура, що оточувала молодого кшатрія, могла вдихнути сміливість навіть в боягуза.

— Ти говориш, що не можеш знайти місця, — продовжував Карна, — але первісток Дгрітараштри допоможе тобі. Мій батько, Адгіратга, вже людина літня. Я мав зайняти його місце, але мені не служити сутою. Дурьйодгана має великий вплив на батька- князя. Розумієш?

Очі Санджаї загорілись, і він кивнув.

— Щоправда, — мовив Карна, — колісничному сліпого князя не доведеться оспівувати його військові звитяги. Або вести колісницю до битви. Але ж тобі це й не потрібно, Санджає. Чи може я помиляюсь?

Санджая похилив голову.

— Радгеє… тобто Карно, — мовив тихо, — ми задовго знаємо одне одного, аби брехати. Я не зможу стати візничім атіратги та й просто ратгіна, аби правити четвіркою в бою, під дощем стріл. Адже всі знають, що ворог найперше намагається позбавити супротивника його сути. Я дуже боюся болю і смерти… Я боягуз, авжеж?

— Та ні, Санджає, - сказав Карна заспокійливо, — просто ти краще володієш пандаром, аніж мечем. Я не засуджую тебе за те, що ти інакший. Ти станеш візничим сліпого Дгрітараштри, але перед тим, о давній друже, ти маєш відчути, що то є — бути колісничним ратгіна. Ми виграємо змагання і втремо носа Арджуні! Згода?

— Згода! — палко вигукнув Санджая.

— Розумні мої хлопчики, — почувся знизу голос Радги, — ну що, синку, умовив сина Мадги?

— Ще б пак! — засміявся Карна.

— Мій синок, — сказала Радга, підіймаючись по сходинкам, — поб'є того пихатого Партгу на радість всьому нашому кутку. Син Кунтідеві такий шалений, що вже двоє візничих понівечилося у нього на службі. А він же ще й до бою не ходив.

— Служба у ратгіна небезпечна, — посміхнувся Карна, — зате почесна. Аби я був сутою, то правив би колісницею Арджуни.

Радга вперла руки в боки:

— Ти ж, синку, на дух його не зносиш! Це ж через нього тебе вигнали з храму Індри!

— Дурьйодгана водив мене дивитись як вправляється Арджуна. То справді великий воїн, мамо! Але тим краще — мені бо не треба слабкого супротивника! Я, Карна, маю змагатись лише з гідним себе. Ми з сином Прітги створені одне для одного.