Син сонця [uk]

Карнараджа

Він мав відвагу тигра, велич Сонця, красу Місяця, блиск полум'я…

Магабґарата. Адипарва.

Природженого воїна пізнають по трьом речам:

як він обдаровує брагманів,

як вшановує батьків, і як ставиться до зброї

бо зброя і меч — святиня для кшатрія.

Та найголовніше для кшатрія —

вірність раз даному слову.

З «Повчань» мудреця Матанги.

Санджая, син Ґавальґани, княжого сути, що вже і сам був молодим колісничним, поволі йшов знайомою з дитинства вуличкою. Біля будиночку Адгіратги він звично сповільнив крок, хоча давно уже не бачив друга.

— Гей, Санджає! Хочеш коржика?

Юнак підвів голову. На ґанку сусідського будиночка стояв молодий воїн і приязно усміхався йому.

З хатини визирнула Радга.

— Санджає! — гукнула вона, — йди-но сюди, синку!

Санджая штовхнув хвіртку. Молодий кшатрій вже йшов йому назустріч. Тепер син Ґавальґани врешті пізнав сусіду і давнього приятеля, хоча той і був вбраний в гаптований золотом одяг з блакитного шовку. З коротко обстриженої голови Радгеї звисав довгий білявий чуб — окраса воїна, а у вухах блищали великі золоті сережки, схожі на усміхнені сонечка. На грудях воїн мав золотий же оберіг у вигляді черепашачого панцира, а на зап'ястку — золотий браслет. І все ж то був Радгея, з яким Санджая колись бився, мирився та кублився в пилюці.

— Невже це ти, друже? — спитав візничий, — такий пишний став, що й не пізнати! Вдягся у шовки та золото, вуса відпустив, а чуприна — чисто в князя…

Син Адгіратги рвучко обійняв його і засміявся:

— А ти все такий же, друже! Наче й не розлучались. Ходімо до нас. Поговорити треба.

— Говорять, — обережно мовив Санджая, — що ти став великим паном. Ще б пак, друг — приятель самого Дурьйодгани…

— Вигадуєш, сину Мадги, — втрутилася Радга, — стати паном неможливо, ним народитися треба. Мідь скільки не куй, вона золотом не стане, а золото, — тут жінка ніжно глянула на сина, — ніколи й не було міддю. Ходімо, хлопчики, обідати. Я напекла коржиків та наробила смачного кхіру[23].

— А пантуа[24] є? — облизнувся Санджая. — Єі пантуа і ще дещо… Ну то що?

Ласощі тітки Радга славилися на весь куток, а Санджая любив таки поїсти. Тому він радо зійшов на ґанок і пройшов на відкриту веранду. Радга принесла стільчики, подушки для сидіння, а потім урочисто винесла й тацю з ласощами.

— Поговоріть, хлопчики, — сказала, — а я побіжу за медом до старої Ґіти.

— Як живеш, Санджає? — спитав Радгея, дивлячись з усміхом, як старий приятель наминає солодощі.