Алтин-толобас
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2176-7
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Алтин-толобас». Краткое содержание книги:
Магістр Ніколас Фандорін із «туманного Альбіону», відчувши поклик вітчизни не лише фібрами душі, а ще й унаслідок прочитання листа свого пращура до нащадків, одважується вирушити на пошуки легендарної Лібереї, так званої «бібліотеки Івана Грозного».
Середньовіччя з тортурами та забобонами, романтика жорстких реалій на зламі тисячоліть зіштовхують молодого вченого віч-на-віч із чиновником і кілером, колишнім «благородним» злочинцем і відчайдушною журналісткою, радником британського посольства й одразу кількома службами безпеки…
Події сьогодення та давнини, тісно переплітаючись між собою, створюють химерний калейдоскоп такої насиченості, що до кінця роману читач перебуває в очікуванні все нових і нових відкриттів, останнє з яких іще попереду.
— Братан, братан… — заплямкав він губами та спробував підвестися, але Фандорін стиснув пальці ще сильніше. — Я ж не знав… В натурі не знав… Я думав, лох заморський. Братан!
Тут згадалася ще парочка доречних термінів із записника, які Ніколас успішно і вжив:
— Сыскан тебе братан, сучара. [ «Сыскан» = співробітник карного розшуку, ширше — міліціонер; «сучара» (презирл.) = злодій, що підтримує контакти з міліцією.]
Зараз важливим було не сфальшивити, не помилитись у вживанні слів, тому Ніколас нічого більше не говорив — просто простягнув до носа лиходія розкриту долоню (другу руку, як і до того, тримав у нього на плечі).
— Ну?
— Щас, щас, — заметушився провідник і поліз кудись під матрац. — Все цілісіньке, у найліпшому вигляді…
Оддав, оддав усе, вкрадене із кейса: і документи, й портмоне, й ноутбук, і, найголовніше, безцінний конверт. Заразом повернув і вміст гаманця містера Калинкінса.
Відьомський ліс похитнувся перед рішучістю поборника і розступився, пропускаючи його далі.
Можна було пояснити те, що сталося, й інакше, не містичним, а науковим способом. Професор колоніальної лінгвістики Розенбаум завжди говорив студентам, що точне знання ідіоматики та прецизійне дотримання нюансів мовного етикету стосовно оказійно-побутової й станово-поведінкової специфіки конкретного соціуму здатне творити чудеса. Воістину лінгвістика — королева гуманітарних дисциплін, а російська мова не має собі рівних за лексичним багатством та багатобарвністю. «Ти одна мені підтримка та опора, о велика, могутня, правдива й вільна російська мово! — думав Ніколас, повертаючись до купе. — Не можна не вірити, щоб таку мову не було дано великому народу».
На територію архівного містечка, вмістилища державної та культурної пам'яті Російської держави, Ніколас ступив зі священним трепетом — дух перехоплювало при думці про те, які скарби зберігаються за цими сірими стінами з підсліпуватими щілиноподібними віконцями, й десь там, тепер уже рукою подати, сірий аркуш, на котрому Корнеліус фон Дорн виводив буквиці чужою, нещодавно опанованою мовою.
Після півгодинного стояння в черзі за пропуском і скрупульозного огляду, якому постовий міліціонер, у бронежилеті й з автоматом, піддав кейс відвідувача, Фандорін врешті опинився в Центральному архіві стародавніх документів. Для цього довелося перетнути затишний, тінистий двір і потім попетляти між цегляних штабелів, бочок із фарбою і величезних котушок кабеля — у будинку тривав ремонт.
Його слід було б зробити років на п'ятдесят раніше — це Ніколас зрозумів, коли підіймався широкими сходами, в давні часи, мабуть, величними, а тепер сумно зубожілими: мармурові сходини стерлися, перила облупилися, від статуй і дзеркал, котрі колись прикрашали прогони, лишилися тільки порожні ніші та сиротливі постаменти.
Було зрозуміло, що архів уражено гіршою із хвороб, які тільки можуть спіткати наукову установу, — катастрофічними злиднями, а то й цілковитою відсутністю фінансування. Фандорін співчутливо огледів розсохлі шухляди каталогу, з'їдені міллю штори на високих вікнах, дірявий лінолеум і зітхнув. Недарма частенько говорив сер Олександер, що життя нових руських було б куди більш терпимим, якби вони поважали минуле своєї країни. А минуле перебувало саме тут, у цих старих стінах — ніс магістра історії, чутливий до запаху Часу, відразу вловив непідробність цього магічного аромату.
Навіть у кабінеті директора меблі були обшарпані та убогі.
Станіслав Кіндратович Вершинін, медієвіст із світовим іменем, зустрів британського колегу з усією можливою гостинністю.
— Як же, як же, пам'ятаю ваш запит, містере Фандорін, — сказав він, садовлячи гостя у витерте до білястості шкіряне крісло. — Половина документа, знайдена в Кімрах, так?
— У Кромешниках, — виправив Ніколас, шанобливо дивлячись на сократівську лисину автора коментарів до «Вичегодського літопису».
— Так-так, у Кромешниках. Підвал Матфеєвських палат, пам'ятаю.
Директор зняв трубку чорного телефону (такий апарат у Лондоні можна було зустріти лише в антикварному магазині), покрутив диск.
— Максиме Едуардовичу, голубчику, чи не могли б ви до мене зайти? — запитав Вершинін, лагідно всміхаючись невидимому співбесіднику. — Приїхав англійський дослідник містер Фандорін… Так-так, із приводу кромешниківської знахідки. Пам'ятаєте, ми відповідали на запит?.. Ну от і чудово.
Поклавши трубку, пояснив:
— Максим Едуардович Болотников, головний спеціаліст відділу обробки. Все поповнення фондів проходить через нього. Прекрасний палеограф і, між іншим, блискучий знавець сімнадцятого століття. Зовсім іще молодий, а вже чотири монографії видав і докторську захистив по Тушинському Злодію, Марії Мнішек і Злодійчуку. Уявляєте, — Станіслав Кіндратович зі значенням підніс палець, — його до Стенфорда запрошували, на величезну зарплату — відмовився. Патріот! Це у нас нині рідкість. Вірить у Росію. Нове світило, можете вже мені повірити. Наш архівний Моцарт.