Алтин-толобас
- Автор: Акунин Борис Чхартишвили
- Серия: Пригоди Ніколаса Фандоріна #1
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2176-7
- Переводчик: Виктор Сергеевич Бойко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Алтин-толобас». Краткое содержание книги:
Магістр Ніколас Фандорін із «туманного Альбіону», відчувши поклик вітчизни не лише фібрами душі, а ще й унаслідок прочитання листа свого пращура до нащадків, одважується вирушити на пошуки легендарної Лібереї, так званої «бібліотеки Івана Грозного».
Середньовіччя з тортурами та забобонами, романтика жорстких реалій на зламі тисячоліть зіштовхують молодого вченого віч-на-віч із чиновником і кілером, колишнім «благородним» злочинцем і відчайдушною журналісткою, радником британського посольства й одразу кількома службами безпеки…
Події сьогодення та давнини, тісно переплітаючись між собою, створюють химерний калейдоскоп такої насиченості, що до кінця роману читач перебуває в очікуванні все нових і нових відкриттів, останнє з яких іще попереду.
Він охоче з'їв би півноги баранячої або цілого каплуна, та гарячої страви тут, схоже, не подавали. На прилавку, серед мутних, пахучих калюж стояло блюдо з слизькими грибами, миска з чорною, клейкою на вигляд, масою, ще лежали декілька шматків сірого хліба, а кислу капусту було вивалено купою просто на нестругані дошки.
Корчмар спав, прилаштувавшись щокою до шинкваса, сиве бородище дбайливо розкладене поверх мисок і капусти. Вибираючи, що взяти, Корнеліус неуважливо зняв з бороди ситу вошу, роздавив нігтями. Окрім як хлібом та вином, розжитися тут було нічим.
Він підвів руку ляпнути корчмаря по лисині, та виявилося, той не спить — поглядає примруженим поглядом, але не в обличчя прибульцеві, а на перекинуту через плече сумку. Капітан узяв добрячий шмат хліба, кинув на стіл срібну пелюстку копійки і сказав по-польськи, сподіваючись, що бородатий зрозуміє:
— Wodka!
Копійку корчмар засунув у рот — при цьому за гладкою щокою дзвякнуло, а випити приніс не відразу: чомусь пішов у закуток, який за шинквасом, і виніс не пляшку, а глиняний кухоль. За копійку було малувато. Фон Дорн понюхав (ну й пійло, гірше французького кальвадосу), випив мутну рідину залпом і грюкнув порожнім кухлем об дерево — наливай іще.
Горілка виявилися міцною. Яскраво-червона пика корчмаря розпливлась і зробилася схожою на американський овоч томат, підлога захиталася в капітана під ногами. Він ухопився за шинквас. Брязнув об підлогу мушкет.
— Чим ти мене напоїв, Юдо? — сказав Корнеліус томату, стуливши важезні повіки. Коли ж, через мить, розтулив їх знову, то побачив уже не підлу пику корчмаря, а погідливе травневе небо й пухнасті хмарки.
Вітерець обвівав не лише обличчя — все тіло капітана, що було приємно, хоча й дивно. Він провів рукою по грудях, животу, нижче і зрозумів, що лежить зовсім голий. У спину кололи стебла трави. На вію заповзла мурашка.
І брудна корчма, і її підступний господар, і саме російське село вмить щезли, мов страшна мара.
«Ось так перебували прабатьки наші в блаженному Едемському саду, нагі та щасливі», — подумав Корнеліус, одначе знав, що він не в раю, бо, хоча й голий, щасливим себе не відчував — дуже вже ломило скроню. А коли спробував підвестися, вивернуло якоюсь зеленою жовчю.
Двоє хлопчаків, які сиділи на узбіччі курного шляху й мовчки спостерігали за людиною, що корчилася, на ангелів теж не були схожими, незважаючи на таку ж, як у Корнеліуса, первісну наготу. Йому здалося, що це ті ж самі дітлахи, котрі витріщалися на нього нещодавно з-за тину.
— Де я? — прохрипів капітан. — Що зі мною зробили?
Один із хлопчаків почухав потилицю. Другий щось сказав. Обидва засміялися, підвелись і заскакали геть шляхом, нахльостуючи один одного гілками по сідниці та покрикуючи: гей, гей!
Шлях вів униз, до сірої купки хатин, у котрій Корнеліус одразу впізнав Неворотинське. Нікуди воно не щезло — залишилося на тому ж самому місці, й над корчмою так само ліниво тягнувся димок.
Ніякого наслання й ворожбитства, виходить, не було. Говорили фон Дорнові в Ризі досвідчені люди: гер капітан, дочекайтесь оказії, не мандруйте по Московії сам-один — пограбують, уб'ють, і шукати ніхто не буде. Не послухався Корнеліус, чванько. І ось вам: не встиг од'їхати від кордону, як уже отруєний, пограбований, роздягнений догола й викинутий на шлях здихати.
Ні коней, ні зброї, ні грошей, а найгірше те, що пропала подорожня.
Шукати управи? Але хто повірить людині, в котрої ні документа, ні свідків, а з одежі самі вуса? Як порозумітися чужою мовою? І, головне, кому скаржитися — тому свинопикому, від якого втік на кордоні?
Фон Дорн сів, учепився руками в стрижене каштанове волосся.
Що ж тепер — пропадати?
Розділ третій
ЧОМУ ЛЮДИ НЕ ЛІТАЮТЬ, ЯК ПТИЦІ?
По освітленій завзятим червневим сонцем Пироговці, спритно лавіруючи між нечисленними перехожими, нісся на роликах іноземний чоловік баскетбольного зросту, в синьому блейзері з золотими ґудзиками, при червоно-зеленій шотландській краватці, з дорогим кейсом у лівій руці. На те, що це саме іноземець, вказувала сяюча, білозуба усмішка й розкритий путівник, затиснутий у правій руці туриста. Зрештою, й без того було зрозуміло, що молодик не з туземців — у Москві нечасто зустрінеш дорослого чоловіка респектабельного вигляду на роликових ковзанах. Проділ, що ділив зачіску рівно на дві половини, дещо порушився від зустрічного вітерцю, пряме світле волосся розтріпалось, але не катастрофічно — два-три помахи гребінцем, і пристойний вигляд буде відновлено.