Дона Флор та двоє її чоловіків

— Навіть грішні ангели знаходять собі місце поруч із Богом, у його благодаті.

— Ангел… Та будь він проклятий!.. Він був істинний виплодок пекла… — просичала дона Розилда.

Дон Клементе, ледь згорбившись, попрямував через неф до ризниці. У коридорі він зупинився перед ангелом, споглядаючи цю дивну скульптуру, де невідомий художник майстерно зобразив одночасно і грацію, і цинізм. Що відчував він тоді, що хотів втілити в цьому образі? Сповнений земних пристрастей, ангел розпусним поглядом пожирав бідну святу. «Хтиві очі, — як зауважив тоді Гульвіса, — нахабна посмішка, безсоромний вираз обличчя». Точнісінько як у Гульвіси. Такої схожості дон Клементе ще ніколи не бачив! Та чи не помилився він, дон Клементе, поспішивши долучити Гульвісу до благодаті Господньої?

Він підійшов до вибитого у кам’яній стіні вікна і глянув на подвір’я монастиря. Тут зазвичай Гульвіса сідав на огорожу, біля ніг його хлюпало море, по якому снували вітрильники. Тоді він казав:

— Якби Господь був всемогутній, отче, то зробив би так, щоб «17» виграло дванадцять разів поспіль. Оце справді було б чудо із чудес! Я прийшов би тоді сюди і засипав усю церкву квітами…

— Господь не грає в ігри, сину мій…

— Тоді, отче, як він може знати, що добре, а що погано. Його не проймає та агонія, яку відчуває гравець, коли бачить, як крутиться кулька рулетки, коли він ризикує останньою фішкою і серце його от-от вистрибне з грудей…

І довірливо, немов про секрет, відомий лише йому і священику, Гульвіса питав:

— От звідки Господові таке знати, отче?

Тим часом дона Розилда, стоячи на паперті, пасталакала далі:

— Викинуті на вітер гроші… Ніяка заупокійна не врятує того волоцюгу. Бог справедливий!

Із глибини церкви, попід руку з доною Жізою та доною Нормою, вийшла Дона Флор у мантильї, що приховувала її згорьоване лице. У блакитному і прозорому ранковому повітрі плив храм, немов кам’яний корабель.