Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь [UK]

Почув голосний рик: решта загону рушила за ним. Сторчма. Але він був першим. Приземлився на дні жолобу, вихопив меча й кинувся на чародія. Той жорстоко скривився й виставив поперед себе долоню з розчепіреними пальцями, але саме цієї миті за його спиною з’явилися двоє вартівників. Аманделларт розвернувся, з його долоні вирвалося світло і вдарило в солдатів, перетворивши їх на живі смолоскипи. Кеннет крикнув не своїм голосом і кинувся вперед. Маг не витримав, розвернувся на місці й побіг жолобом униз, перестрибуючи мертвих і розштовхуючи живих. Здавалося, що він, як і на льодовику, рухається, не торкаючись землі. Лейтенант побіг слідом. Машинально відбив незграбний удар тупої сокири й рубанув нападника знизу, розсікши щелепу, щоку й очну ямку. Напасник, зарослий чоловік із шаленими очима, випустив держак сокири та заскавулів, хапаючись за обличчя. Кеннет побіг далі, залишивши його своїм людям. Він бачив лише спину чародія, що все віддалялася. На палець розминувся з якимось списом, ударом щита відкинув убік останнього з шадорі, що заступали йому дорогу. Маг уже дістався кінця жолобу, розвернувся і крикнув.

Перед ним з’явився вихор, схожий на невеличкий смерч. Затанцювало підхоплене вгору каміння, земля та шматки грязюки. Кеннет кинувся вбік, перекотився, ледь розминувшись із брилою льоду розміром із людську голову, що саме в нього летіла. Відразу підвівся і з лютим ричанням кинувся на мага. Той удруге відступив, побіг угору гладкою, як стіл, поверхнею, яка десь кроків за двісті обривалася, наче стята ножем. Звідти не було шляху до втечі. Хіба що хтось був чародієм.

Кеннет озирнувся. Останнє закляття вдарило у схил жолобу, викликавши зсув лавини бруду та каміння. Мине трохи часу, доки його люди сюди дістануться. Він переслідував чаклуна на самоті.

Відстань між ними поступово зменшувалася. Двадцять кроків, вісімнадцять, п’ятнадцять. До кручі було все ближче, і Кеннет уже бачив, що не встигне дістатися до мага. Він відчував калатання крові у скронях; повітря, здавалося, загусло, наче смола, а маг усе ще сунув уперед, ніби ковзаючи по льоду.

«Кину мечем, — подумав лейтенант. — Якщо він не зупиниться — кину».

Чаклун затримався на краю прірви й розвернувся із викривленим люттю обличчям.

— Ти! Усе це через тебе! Ти, брудний, паршивий хлопчисько! Якщо хтось має за все заплатити, то це повинен бути саме ти! — повітря навколо нього трохи замиготіло, сніг на відстані в кілька стоп почав парувати. Маг збирав Силу.

Кеннет згорбився й підніс щит вище. Рушив на Аманделларта, не спускаючи очей з його рук. Він був упевнений в одному: маг завжди звільняв чари жестами. На вустах чаклуна з’явилася крива посмішка.

— Тож про Гірську Варту говорять правду. Не маєте ані крихти розуму. Надто дурні, щоб знати, коли відступити, — він наче нехотя клацнув пальцями, і навколо долоні затанцювали невеличкі вогники. — Ти ж знаєш, що зараз станеться, правда? Я вб’ю тебе, а потім перестрибну в безпечне місце — так, як тоді на льодовику. А потім подбаю, щоб жоден з вас не повернувся на інший його бік. Ніхто ніколи не довідається правди, твоя кар’єра скінчиться, а добре ім’я загине. І незважаючи на це, ти не хочеш відступати. Якби ти не був настільки безнадійно жалісним, я, може, відчув би щось схоже на подив.