Життєписи дванадцяти цезарів
- Автор: Транквилл Гай Светоний
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Сполом
- ISBN: 978-966-665-616-5
- Переводчик: Павел Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Життєписи дванадцяти цезарів». Краткое содержание книги:
77. Такими ж зневажливими, як записує Тит Лівій, були його слова, які відкрито говорив: “республіка — це ніщо, лише назва без тіла та вигляду”; “Сулла навіть не вмів читати, коли полишив диктаторство”; “люди повинні розважливіше звертатися до нього, та вважати законом усе, що він говорить”. У цій зневажливості дійшов до того, що коли віщун сповістив сумні новини, бо в нутрощах тварини не виявилося серця, то він сказав: “майбутнє буде радіснішим, якщо він цього захоче; і не слід приймати за чудо те, що у тваринки немає серця”[89].
78. Проте особливу та смертельну ненависть до себе викликав ось чим. Коли сенат у повному складі наближався до нього з усіма найпочеснішими постановами, а він сидів перед храмом Венери-Праматері, то прийняв їх сидячи. Дехто вважає, що він хотів піднятися, але його стримав Корнелій Бальб, інші ж говорять, що він зовсім не намагався піднятися, і навіть коли його штурхнув Гай Требатій, щоб піднятися, то з осудом поглянув на нього. 2. І це, що сталося, було ще нестерпнішим з огляду на те, що він сам, проминаючи якось під час тріумфу лави трибунів, неймовірно розгнівався, коли Понтій Аквіла, один із колегії, не піднявся, що аж вигукнув: “Забери від мене республіку, Понтію Аквіле, трибуне!” І навіть протягом кількох днів, коли щось обіцяв комусь, то не переставав повторювати: “Якщо тільки Понтію Аквілі подобатиметься”.
79. Такий жахливий вияв неповаги до сенату побільшив ще одним, значно зневажливішим вчинком. Повертавсь до міста після жертвоприношень на латинських святах, і супроводжував його величезний галасливий натовп, а хтось із юрби увінчав його статую лавровим вінком з білою стрічкою довкола[90], то народні трибуни Епідій Марул та Цезетій Флавій наказали зняти цей вінок, а чоловіка відвести у в’язницю. Однак Цезар, ображений тим, що натяк на царську владу не мав успіху, чи тим, що від нього забрали честь самому відмовитися від неї, зухвало дорікнув їм та позбавив посади. 2. Відтоді уже не знаходив у собі сили відхилити від себе неславу здобуття титулу царя. Хоча й тоді, коли народ називав його царем, у відповідь він говорив, що не є царем, а є Цезарем[91]; а також, коли на луперкаліях[92] промовляв з ростральної трибуни, консул Антоній кілька разів намагався покласти йому на голову діадему, та він відмовлявся від цього та відіслав діадему в храм Юпітера Величного Блаженного, що на Капітолії. 3. До того ж, виникали різні чутки, що Цезар намірявся переселитися в Александрію чи Іліон, одночасно перевівши туди також усі сили імперії, тим самим спорожнивши Італію податками та полишивши турботу про місто на друзів, і що на першому засіданні сенату Луцій Котта, один із “п’ятнадцяти”[93], повинен повідомити, що згідно із пророчими книгами, парфіян може перемогти лише цар, і тому Цезаря слід проголосити царем.
80. Саме тому змовники й поспішили влаштувати змову, аби не дозволити цьому статися. Тож усі невдоволені, що колись збиралися по двоє чи троє, тепер зійшлися разом, оскільки і народ вже не був задоволений наявним станом речей, а відкрито і таємно виступав проти диктатури, прагнучи знайти захисників. 2. Коли ж у сенат почали допускати іноземців, то появилися листівки із написами: “Нехай благо створиться[94]: аби ніхто новим сенаторам не показував дорогу в сенат!” А народ поспівував такі пісеньки:
89
У словах — двозначність: вважалося, що у серці міститься розум.
90
Біла стрічка — символ царської влади.
91
У словах Цезаря — двозначність: див. Горацій, Serm., 1, 7.
92
Свято на честь бога Фавна.
93
Квіндецимвір — (quindecimviri sacris faciundi) колегія із 15 чоловік, що відповідала за Сивіллині (пророчі) книги.
94
Bonum factum (sit) — формула, якою починалися едикти.