Життєписи дванадцяти цезарів

79. Такий жахливий вияв неповаги до сенату побільшив ще одним, значно зневажливішим вчинком. Повертавсь до міста після жертвоприношень на латинських святах, і супроводжував його величезний галасливий натовп, а хтось із юрби увінчав його статую лавровим вінком з білою стрічкою довкола[90], то народні трибуни Епідій Марул та Цезетій Флавій наказали зняти цей вінок, а чоловіка відвести у в’язницю. Однак Цезар, ображений тим, що натяк на царську владу не мав успіху, чи тим, що від нього забрали честь самому відмовитися від неї, зухвало дорікнув їм та позбавив посади. 2. Відтоді уже не знаходив у собі сили відхилити від себе неславу здобуття титулу царя. Хоча й тоді, коли народ називав його царем, у відповідь він говорив, що не є царем, а є Цезарем[91]; а також, коли на луперкаліях[92] промовляв з ростральної трибуни, консул Антоній кілька разів намагався покласти йому на голову діадему, та він відмовлявся від цього та відіслав діадему в храм Юпітера Величного Блаженного, що на Капітолії. 3. До того ж, виникали різні чутки, що Цезар намірявся переселитися в Александрію чи Іліон, одночасно перевівши туди також усі сили імперії, тим самим спорожнивши Італію податками та полишивши турботу про місто на друзів, і що на першому засіданні сенату Луцій Котта, один із “п’ятнадцяти”[93], повинен повідомити, що згідно із пророчими книгами, парфіян може перемогти лише цар, і тому Цезаря слід проголосити царем.