Зорі падають в серпні
- Автор: Сизоненко Александр Александрович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Зорі падають в серпні». Краткое содержание книги:
— Ага… Це ідея! Головне перед Федеральним бюро… — Хелл різко повернувся до Юрського. — Скільки там цих немовлят?
— Усіх чоловік двісті. А росіян — сорок вісім.
— У таборі про це хто-небудь знає?
— Знає один Борсуков. Він був у мене не раз.
— Ага. Ну, добре.
— Одна умова, — сказав Юрський.
— Яка умова?
— В інтернаті є один хлопець. Він залишається при мені. Я його усиновлю.
— Про це потім, — відмахнувся Хелл і одійшов до вікна. — Десяток студебеккерів — і через двадцять годин вони будуть в Альпах.
— Ви хочете вкрасти весь інтернат? — догадався Юрський.
— Але хто дозволить? — спитав Браун.
— У мене повноваження сенату, Гіві, — посміхнувся Хелл. — Треба діяти!
У цей час різко задзвенів телефон. Браун зняв трубку, послухав і розгублено опустив її на стіл.
— Російський представник прибув до Гамбурга в питаннях репатріації, — сказав він понуро. — Зараз виїжджає сюди до нас.
Хелл зірвався з місця, вибіг з кабінету, а за хвилину повернувся одягнений в спортивний костюм і сірий плащ.
— Машину, швидко! Гіві, ти зустрічай гостей, ви з Кроунті їдьте в інтернат, — сказав він Юрському. — Щоб через годину-дві інтернат був у дорозі! А я сховаю далі отого Борсукова, щоб замести сліди.
За хвилину відкрита машина вискочила на широку автостраду і помчала до міста.
Увесь час, відколи прийшли в Гамбург американці, Юрко перебував у такому стані, наче його примусили сидіти на вокзалі й чекати поїзда, який прийде невідомо коли. Дні здавалися довгими, ніщо вже його не цікавило, і тільки думка про те, що от-от мають приїхати радянські представники і повезти додому, не залишала його й на хвилину й не давала спокою.
І в таборі, і в інтернаті про це тільки й розмов. Інколи, тиняючись по подвір'ю, він починав непокоїтись від думки, що в табір уже приїхали радянські офіцери, всі вже зібралися, і Борсуков теж зібрався, а за Юрка в цій метушливій радості він забув або не має часу заїхати за ним і він, Юрко, зостанеться тут невідомо на який час і буде вже зовсім самотнім.
Останнім часом Олекса Петрович часто їздив до табору, а то і в інші місця. І його тепер ніхто не питає, куди він їде. Після того випадку, що стався в кабінеті начальника інтернату, Олекси Петровича боялася навіть фрейлен Бірке, а через те й до Юрка вона ставилась поблажливо. Взагалі в інтернаті всі принишкли, бити вихованців перестали. Стало якось тихо, наче всі чекали чогось незвичайного.
У той день, коли Олексу Петровича повезли в світлому відкритому лімузині, Юрко перед вечором грав з товаришами на подвір'ї у волейбол. Хлопці захопилися грою і не звернули уваги на те, що за парканом ревіли й ревіли машини, і лише коли брама широко розчинилася і в неї в'їхали, ламаючи молоді кленочки, мнучи квіти на клумбах і заволікаючи подвір'я сизою пеленою бензинового диму, з десяток потужних студебеккерів, лише тоді хлопчаки припинили гру. Один горбатий студебеккер накотився з ходу на м'яч і, роздавивши його, оглушив хлопців пострілом. Другий викотився на волейбольну площадку і тупим своїм нагнутим капотом підібрав сітку до кабіни, і вона луснула, як струна на гітарі. У дворі враз стало тісно від машин і від людей, і коли вслід за останньою машиною закрили браму, Юркові стало важко дихати од цієї тісноти, од духоти, що йшла від гарячих моторів, і од пилу й диму, знятих машинами.
Замелькали між машинами американські солдати, забігали вихователі, і в раптовій тиші, що наступила після останнього заглушеного мотора, Юрко виразно почув, як кипить у радіаторі найближчого студебеккера вода. Шофер, відкривши капот, копався в моторі, стоячи на крилі, а по подвір'ю, що стало раптом маленьким і тісним, гасав начальник.
— По кімнатах! Швидко!
Юрко вбіг у свою кімнату розгублений і тут побачив Олексу Петровича поряд з білобрисим лейтенантом, який приїжджав тоді з американським майором. Лейтенант спокійно курив, і Юрко здивувався, як можна отак курити, наче нічого й не сталося, коли в двір наїхало стільки машин, коли виламано всі деревця й витоптано гумовими шинами всі клумби.
— Ага, ось і ти, — сказав Олекса Петрович. — Збирайся, зараз поїдемо.
— Куди? — спитав Юрко.
— На кудикине поле. — Олекса Петрович насупився. — Забирай свій одяг і швиденько в машину!
— Він поїде з нами, — сказав лейтенант. — Це ж ваш підшефний? — спитав він з усмішкою Юрського і подивився на годинник. — Закінчуйте! Брати треба найнеобхідніше. Решту заберете потім, другим рейсом. Де начальник?
Начальник виріс перед ним.