Листя землі. Том 2

Дак після злих слів сих учитель Гриневич скоренько — за спини людяцькі та й загубився у юрмі. Бо уже йому непереливки і в Мрині було, у тому інституті, де йон на учителів молодьонків навчав, уже на нього активісти косо дивилися і згадували, що й Петлюрі йон у тодішніх газетах підтакував, і у всіляких українських зібраннях участвував, і був за Україну душею і тілом. У двадцять першім годі йон людність пакульську од голодної смерті порятував, про що навіки записано пам'яттю народною до Книги Днів. А зник вскорі, нібито десь у польській стороні перебував. Тади якось що повернувся, аби освіту в Україні, уже совітській, ладнать. Тольки ж не вельми йому давали ладнать тую освіту, інші ладначі у моді стали. І тривожився йон за жисть спою, жить кожна людяка хоче, скольки б годків яна не милувалася світом, тривожився, бо такеє уже починалося нанколо, що ніякий язик про теє не розкаже сповна.

І недаремно тривожився він, учитель наш дорогий, бо ще й мене він трохи навчав і хоч трохи світу вищого, духовного переді мною темною, дитям селянським, відкрив, бо я і на учительку сяку-таку вивчилася, а тади хоч і тяжке життя було, багатьох пакульців у люди вивела, щоб не крутили хвости волам колгоспним, а грамотніше, культурніше літа свої прожили, багатьох вивела, весь свій пік у пакульській школі проробивши. Недаремно тривожився Микола Гриневич, бо невдовзі, мо' і не без допомоги Нестірка нашого, який колотнечу таку ідейну навколо випадку біля церкви зчинив, що й до гепеушників одразу докотилося, усіляких гріхів супроти влади радянської йому напридумували, понавішували, що і з Інституту як ворога політичного вигнали. А тоді ж ото судовий процес над «Спілкою визволення України» у Харкові розпочався, по усіх усюдах націоналістів шукали, і в Мрині їх знайшли, і наш Гриневич — серед найперших. У газетах тади про них такеє писали, що слухать було с грашко, а нас, молодьонків, у клубі збирали і начитували з газет. І пакульський Коршак про свого учителя колишнього написав чорним чорнилом до газети, мо' з чиєї підказки, мринські хлопці в шкірянках тади у його домі не переводилися. Дуська бігала по кутку і за сільрадівські грошики курочок для них купляла, бо колгоспні геть видохли, а своїх жаліла. Дак згадав Коршак учителю своєму, як той із ними націоналістичні пісеньки розучував, і як навчав Україну свою любить, і як на збори петлюрівські аж до Києва їздив, і як теперечки, вже через «Просвіту», наїжджаючи до Пакуля, думки про незалежну Українську державу у селянські голови втовкмачував. І фашистським шпійоном називав його в газеті Коршак, і буржуйським задолизом, і шкідником злісним, і як хоч. І од імені пакульців вимагав суворого суду над Гриневичем. А пакульці тади що — мовчали, та й годі. А спробуй було що сказать, де ти опинишся? Дак за ним уже органи полювали, бо учитель Гриневич зійшов із дому мринського, кому у тую тюрягу хочеться, та Іде на старості літ, і бродив йон у лісах навколо Пакуля, у стогах сіна спав, а се ще тепло було. І зустрів його тади у лугах Андрій Мохнач, учень його колишній, уже у віці людяка, трійко діток йон мав. Зустрів його в лузі, коли отаву косив, із зарослів лози Гриневич до нього вийшов. І признався Гриневич, що уже три дні і риски в роті не має, бо за ним гепеушники полюють, а в руки їм йон не хоче даватися, луччей у лісі з голоду здохнути, анєй у тюрязі блощиць годувать. Дак Мохнач і гомонить до нього: «Жорстка і несправедлива власть нонішня, се я знаю, і безсила людяка проста перед нею. І болить душа моя за дєтву свою, як і в кожного батька. І далекий я од політики, Україна, за яку ви весь вік свій твердо стоїте, — се моя сім'я, дєтва і жонка, та хата моя, та садок біля хати, і тольки. Але порятували ви, як голодуха було у Краї, у двадцять першім годі, пакульців багатьох од голодної смерті, з мішками рису на баркасі до нашого берега причаливши, і мою сім'ю порятували. І великий гріх узяв би я на душу, якби шматка хліба вам сьогодні не дав, коли ви у біді. Хай тольки про сеє ніхто ніколи не знає, бо мені теж не з руки клопів давить у допрі, без мене моя дєтва і жонка сиротами попід тинами ходитимуть». І повернувся йон у село, кажучи стрічним, що косу поламав, і привіз Гриневичу торбину з харчами, зібравши, що на похваті було. І ще не один раз привозив, по сіно в луги їздячи, під копичку на своїй пайці лугу клав, як з учителем домовлено було. Але знайшлися люди, які сеє все бачили, мо', пастухи із Крутьків або й наші, пакульські, бо і яни неподалік скотину пасли, і донесли властям. Дак переодягнені міліціонери чи гепеушники поїхали з косами у луги і обох їх, Гриневича і Мохнача, там прихопили. То якось що Гриневич тади засланням до Архангельська відбувся, се уже у тридцять четвертому годі, після убивства Кірова, його з багатьма політичними розстріляли, така команда була зверху. А Мохнач п'ять годків в'язниці одразу схлопотав тольки за те, що з голодним учителем своїм колишнім шматком хліба поділився, і десь на Біломорці навіки пропав, а в тридцять третьому його жонка і двійко діток голодною смертю під тинами померло. Тольки старший син Мохнача і порятувався од голодної смерті, бо йон на учобі військовій був, аж у столиці, у Києві, у війну сюю вже героєм став, посмертно, на стіні у школі — біографія його геройська, тольки ж і досі — не вся біографія. Бо як усю розказать, без прикрас газетних, то й діткам нашим, яких на геройських прикладах ми у школі виховуємо, скумасненько стане…