Листя землі. Том 2

Залишив Нестірко Бомбу і Цмокала у домі поповім, наказавши усе, що хоч трохи про церковний культ нагадувало, у двір нещадно викидать. А сам подався до клубу, у боковушку свою. Повертався з клубу із портретом товариша Сталіна, надрукованим на цупкому папері і наклеєним на шмат дикту. Портрет вождя привіз він нещодавно із повіткому, видавали для осередків сільських. І повісив Нестірко портрет товариша Сталіна на покуті світлиці попової колишньої, де раніше іконостас величався із образами богів небесних. І відступив Нестірко на середину світлиці, милуючись справою рук своїх і серця відданого. Товариш Сталін, у френчі військовім і військовім кашкеті, дивився з покуття на секретаря пакульських комсомольців приязно та схвально. Щаслива дріж од усвідомлення причетності своєї до більшовицької когорти перетворювачів, оновлювачів світу, що нею так мудро кермує товариш Сталін, пройняла його. І Нестірко відсалютував вождеві по-військовому чітко, як їх навчали ще у мньовській комсомольській комуні. А відтак до полиць із поповими книгами приступив.

Дак була у нас сімеєчка, наче у того Омелечка, як у пісні пеється. А мо', тая пісня про нас і складена, бо мого батька Омельком звали. Як зберемося до гурту, навколо столу, та за ложки візьмемося, та по разові зачерпнемо сьорбала якого, уже й дно глиняної миски голодним оком у стелю зирить. Батько — з бідняків бідняк був, злидень, голяк, а нових властей пролетарських не признавав йон ніяк. Хоч його і в комнезам агітували, і в комуну, і в соз та колгосп, нікуди йон не йшов, не записувався, гибів на своїй нивці, на клаптику своєму до останнього, покуль і не помер з голодухи у розорі, навесні тридцять третього. Як записалася я в піонери, у школі пакульській, сильно йон був розсердився на мене. Із-за столу мене вигнав, хай, каже, Оришка з помийниці сьорбає, як такая розумака виросла. Дак я, мо', деньків зо три у мисниках, коло помийниці, із денця чугуна пшоняну кашу вишкрібала, ковтала її навпополам із слізьми. Далєй йон, батечко мій, дивився-дивився на мене з-за столу та й собі заплакав, заплакав і гомонить до усіх нас: «Дєтки мої, соколята! Багацько ми вас із маткою наплодили, але долі щасливої не дали і не дамо, бо врем'я погане прийшло, і луччого врем'я чекати не доводиться, якщо й буде яно, то уже не для нас. Сяя власть на словах наче й за нашого брата, бідняка, голяка, сірому, але не од Бога яна, а від Сатани. Сказано ж бо у Святому Письмі: «Ваш батько — диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку і в правді не встояв, бо правди нема в нім». Дак сеє все сказано про нову власть, що наступає на нас, як хмара. Жалю до людей у неї немає, душі немає, а без душі та жалю ніколи добро не робилося, а тольки зло робилося. Спом'янете ви ще слова мої, та пізно буде, перемелють вас жорна диявольські на порох. Дак бережіть, дітки, хоч душі свої, аби з незамазаними душами перед Богом у призначений нам час стати. І ні в що сеє сильно не влюбляйтеся, бо розлюбляти доведеться…»

Мало що з мови батькової я тади зрозуміла, бо тольки одне я розуміла і знала: осьдечки я уже — піонерка, тади запишуся до комсомолу, і буду — як Нестірко Волохач, з ним за одне буду, біля нього буду… Бо я уже пуддівкою була, уже до клубу бігала, і хоч Нестірко, секретар комсомольський, ще як із дитиною зі мною розмовляв, серцем я знала, вірила, що не завжди так буде. Матка, тая скосирніша до сеї власті була, мене перед батьком виправдовувала: «З вовками жити — по-вовчому вити. У Оришки нашої голівка варить, яна школу добре закінчить і далєй учитися піде. А теперечки такеє врем'я настало, що як червоного ошийника не повісиш чи до комсомолу не впишешся, то нікуди далєй і ходу нема». Але я про учення не думала, а думала тольки про Нестірка, се правда правдешня, так уже мені судилося — увесь вік свій про нього думать, та й досюль. Уже як дозволили про колишнє роти розтулить, написала я начальникам великим про Нестірка свого, де йон та що з ним, чоловіком моїм дорогим, зробили. Дак довго одвіту не було, але я знову і знову писала. Калі ж приходить папірець, головою обласного суду підписаний: «Постановление Тройки при Мринском облуправлении НКВД от 25 апреля 1938 года отменено и дело в отношении Волохача Н. У. производством прекращено за недоказанностью предъявленного ему обвинения. Волохач Нестор Устинович — реабилитирован». Давай я знову писать, а де ж хоч кісточки чоловічка мого лежать. Дак тольки й одповіли, що помер Волохач Н. У. від хвороби серця у таборі такому-то. Новосибірської області. А де тіло його поховане, ані словечка, бо й самі яни не знають. Дак я ще довго тішила себе надією, що, може, йон ще ряст топче, бо такий йон був живий, Нестірко мій, такий живий, що й думка про смерть до нього якось не тулиться. Та й виглядала увесь вік свій, од рання до вечора, а раптом, мечтаю собі, і дождуся, як тади, у тридцять третім годі, дождалася.