Листя землі. Том 2

Не так яно сеє все було, трохи не так. А як — я розкажу, хай буде для пам'яті людської. Хоч скольки тої пам'яті — усе пливом пливе, як у повінь велику, після снігів глибоких, пливе і ніколи не зупиняється, усе нонішнє за мить минущим стає, і вже його пісок часу заносить. І люд, який учора ще земельку топтав і ріки крові за тую земельку проливав, своєї і чужої, сьогодні уже у тій земельці гниє, а новий люд по нім топчеться та навкулачки поміж себе знову б'ється, немовби вічно збирається жить. Сумная кумедія сеє все, як подумать добре. Але нікому думать не хочеться, бо — жити хочеться, і треба поспішать жити. Так уже людяка устроєна. А ким устроєна — теж потьомки темні: може — Богом, може — природою, може — зайдами якими із планет далеких. Я того космосу за вік свій надивився, бо весь вік сторожую, то на цегельні, то коло складів заготзернівських на березі Невклі, то біля комор колгоспних, бо хлапаком ще як упав з коня, ногу в коліні пошкодив, і так яна зрослася, що тягаю її відтоді, наче чавунну. Дак я небо нічнеє знаю як свою долоню. Поки молодшим був, усе намагався зорі порахувать. Звечора, заступивши на сторожування, починав, а під ранок — з ліку збивався, і кожної ночі — спочатку. Ранєй зір багацько було, тепер — усе меншей і меншей, а може, став я хужей бачить.

Дак через що я про пса того панського знаю, бо мій дід у Чорногора служив, власника цегельні. На кожній давній цеглині сяя хвамілія відтиснута, хто старі печі бурав, той знає. Чорногору цегельня належала, а ще — ливарний заводик, нижче по Невклі, неподалік Крутьків. Дак дід мій, Йосипом його звали, був у Чорногора і за стайничого, і за двірника, ще й сад доглядав. А випити дід сильно любив. Я у нього вдався, теж ніколи не відмовлюся, якщо хто вгостить. Дід Йосип не чекав, поки угостять, інак робив. Чорногор — скупенький був, а бариня — щедріша. Осьдечки як виїжджає бариня, куди там їй треба, каретою, а яна тольки каретою і їздила, дід мій перед самими кіньми ворота розчинить і плюхається коліньми в пилюку, чи сніг, чи й у багно, яка вже там погода надворі. Бариня теє бачить і кине дідові крізь вікно карети копієчку чи дві. Як сама не здогадується, дід нагадає: «Пожертвуйте копієчку, бариня, на шкалик!..» Дак діда Йосипа Копійкою прозивали, і все наше кодло досі — Копійки, по-вуличному. А я до діда в помістя Чорногорове частюка прибігав, усе сеє бачив і знав. Дак той пес завжди коло барині в кареті возсідав, пан паном справді. Голова — як у царів на портретах, весь поважний, угодований, підстрижений, прилизаний. Бариня за ним душу рвала. А тади, після пітерської заворушки, що в усьому білому світі відлупила і нас кров'ю та вогнем омила, усе теє псові урвалося, як і хазяям його. Чорногор — той ранєй зник, не відаю і куди, у віхолі червоній загубився. А жонка його довго вичікувала, усе на щось надіючись. Син їхній, офіцер, з миколаївської війни контуженим повернувся, марширував по саду, сам собою командуючи, у голові йому повреділося. Економка, яна і за кухарку потім була, по селу бігала, курочок та гусей до панського столу купляла, золотом панським розплачувалася. А як і полякам у п'яти запекло, зрозуміла і бариня, що колишнє не повернеться. В одну з ночей відпливла вона із сином своїм контуженим навздогінці за поляками, а пса свого і все хазяйство залишила на економку стару, уже не до псів стало і не до майна. Розказували потім, що Чорногори у Варшаві оселилися, там у них ніби дім був. А як їхня жисть далєй склалася, ніхто в Пакулі сього не знає, і я не відаю, а брехать не стану.