Великі сподівання
- Автор: Диккенс Чарльз
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Великі сподівання». Краткое содержание книги:
Сержант ґречно попрощався з жіноцтвом, а з містером Памблечуком розлучився як з давнім приятелем, хоч я сумніваюся, чи без сприяння спиртного він міг би так оцінити чесноти цього добродія. Солдати побрали рушниці й вишикувалися. Містерові Вопслу, Джо й мені було якнайсуворіш наказано триматися в ар'єргарді й не озиватись ані словом після того, як дійдемо до боліт. Опинившись на вільготному повітрі, ми шпарко рушили вперед, і я по-зрадницькому прошепотів Джо:
- Дай боже, Джо, щоб ми їх не знайшли. А Джо відповів мені так само пошепки: [42]
- Я б і шилінга не пошкодував, аби лиш їм пощастило дати драла, Піпе.
Ніхто з села не приєднався до нас, бо погода була холодна й непривітна, дорога понура, і в дедалі більших сутінках іти було важко, тож люди воліли сидіти вдома біля розпалених коминків і справляти свято. Де-не-де, коли ми проходили, до освітлених вікон хутко припадали чиїсь обличчя, але надвір ніхто не показувався. Ми проминули стовпа із вказівним перстом і тепер прямували до цвинтаря. Там на помах сержантової руки ми зупинились на хвилину-другу, і кілька солдатів розпорошилися серед могил та оглянули церковну паперть. Нікого не знайшовши, вони повернулися, і ми через бічні ворота цвинтаря вийшли на відкриті болота. В очі нам била сльота, гнана східним вітром, і Джо взяв мене на плечі.
Тепер, коли ми опинились на цьому гнітючому пустищі,- вони й не уявляли, що я був тут вісім чи дев'ять годин тому і бачив обох утікачів! - мене раптом вжахнула думка: а що, як мій каторжник вирішить, ніби це я навів сюди солдатів? Він же питав мене, чи я не дурю його, і ще сказав, що я був би паршивим щеням, якби когось нацькував на нього. Невже він подумає, що я справді ошуканець і викажчик, що я таки зрадив його? Але даремно було тепер сушити цим голову. Я сидів у Джо на плечах, а Джо, мов той мисливець, перескакував через рови і тільки підбадьорював містера Вопсла, щоб не відставав і не врізався в землю своїм римським носом. Солдати попереду розгорнулися широкою лавою. Ми посувалися в тому самому напрямку, що і я вранці, доки не заблукав у тумані. Але туману поки що не було, чи то, може, його розвіяв вітер. У багряному відблиску призахідного сонця виразно видніли й маяк, і шибениця, і пагорб з батареєю, і протилежний берег річки,- тільки окрите все водяво-олов'яною барвою.
Серце у мене гупало, мов коваль молотом, коли я сидів отак на широких плечах у Джо і вглядався навколо, щоб побачити який-небудь слід утікачів. Але нічого я не міг ні побачити, ні почути. Кілька разів мене страшенно налякав містер Вопсл своїм хеканням і сопінням, та потім я зрозумів, що ці звуки не мають ніякого відношення до мети нашої погоні. Раз я здригнувся, коли мені знов причувся звук напилка, хоча то було тільки овече брязкотельце. Вівці переставали жувати й боязко підносили погляди в наш бік, корови відвертали голови від вітру й сльоти і сердито втуплювались у нас, наче це ми завинили [43] в негоді,- лише цим та ще тихим шелестом трави в останньому присмерку дня і пожвавлювалась одноманітна непорушність боліт.
Солдати наближалися до старої батареї, ми йшли трохи поодаль за ними, коли раптом усі зупинились мов укопані. На крилах вітру й дощу до нас долинув чийсь протяглий крик. Потім крик повторився. Він доносився звідкілясь зі сходу, протяглий і лункий. Здавалося навіть, що то звучать водночас два чи й більше голосів, наскільки можна було гадати з відстані.
Сержант і кілька найближчих солдатів тихцем говорили про це, коли до них підійшли ми з Джо. Прислухавшись, Джо (який розумівся на цьому) погодився з їхньою думкою; містер Вопсл (який зовсім на цьому не розумівся) теж погодився. Сержант, чоловік рішучий, наказав на крики не відповідати, але звернути у той бік і просуватися «підбігцем». Отож далі ми рушили праворуч (на схід), і Джо так енергійно метнувся вперед, що я насилу втримувався у нього на плечах.
Це вже таки справді була гонитва, аж навіть Джо, шо за всю дорогу прохопився ледве кількома словами, крикнув мені: «Ну й женем!» Ми мчали як оглашенні -вниз і вгору по насипах, через шлюзи, хлюпали по ровах, продиралися поміж цупкого очерету. Що ближче чулися крики, то ясніше ставало, що кричить не одна людина. Часом крики наче зовсім стихали, і тоді солдати завмирали на місці. Коли вони долинали знову, солдати ще хуткіше поривалися бігти, а ми за ними. Невдовзі ми вже були так близько, що розрізнили, як один голос кричить: «Убивця!», а другий: «Арештанти! Втікачі! Варта! Сюди, втікачі тут!» Потім голоси немов поглинула колотнеча, а за хвильку вони почулися знову. Тепер уже солдати рвонули вперед, мов ті олені, а з ними й Джо.