Кумевава, син джунглів

Я пошепки спитав у хлопця:

— Чи м’ясо сарни їстівне?

— О, дуже смачне, — відповів Кумевава теж пошепки.

Так ми простояли нерухомо ще якийсь час, коли це малий мисливець почав якось дивно насвистувати, очевидно, імітуючи клич сарни. Сарни підвели голови і з цікавістю подивилися в наш бік. Вуха їх нашорошились.

І тоді сталося щось зовсім несподіване.

Хлопчик притулив стрілу і лук до дерева й повільними легкими кроками рушив до сарн. Він підійшов до них зовсім близько, а тварини спокійно стояли на місці, дивлячись йому просто в очі.

Кумевава почав гладити блискучу шерсть на шиї одної з них. Сарна охоче дозволила йому пестити себе. Потім він почав гладити її по спині. Далі хлопчик обняв її за шию й притулився щокою до її голови.

— Сарни люблять пестощі. Підійди-но сюди, Ньїкучапе!

Я наблизився до них поволі, щоб не наполохати тварин різким рухом. Одна з них дозволила й мені погладити їй шию і спину.

Потім, зовсім несподівано, без будь-якої видимої причини, вона раптом підстрибнула. Тоді й друга сарна теж злякалася, і обидві неквапливими стрибками зникли у джунглях.

— Я дуже люблю тварин, — сказав хлопчик. — Кумевава хоче їх пестити, говорити з ними й бути їхнім добрим другом, а не ворогом із стрілою у руці.

Ця раптова зміна надзвичайно здивувала мене. Досі я спостерігав хлопчину тільки як мисливця, і мені здавалося, що у звірах він бачить лише здобич.

Помітивши моє здивування, він поспішив пояснити:

— Тепер усі твої товариші мають доволі їжі. Отож мені не треба більше полювати. Старий Малоа каже: «Звір убиває іншого звіра тільки тоді, коли він голодний. Людина не повинна бути гіршою за звіра!»

Тепер я починав бачити й інший бік характеру мого юного друга.

Кумевара знову взяв у руку свою зброю, і ми рушили далі. Ішли так, не спиняючись, цілу годину.

Сонячне проміння вже осявало найвищі гілки дерев. Це надавало якихось особливих чар світанковому лісу.

Під сусіднім кущем почулося шарудіння. Ми обидва водночас побачили черепаху, завбільшки як половина футбольного м’яча. Черепаха теж помітила нас і побігла, щоб десь заховатися. Я погнався за нею, намагаючись схопити її, але це мені ніяк не вдавалося. Панцир у неї був слизький, а до того ж вона мала пазурі, які здавалися мені небезпечними.

Мій малий супутник мовчки спостерігав за моїми незграбними рухами й посміхався. Нарешті, побачивши, що тварина от-от може вислизнути з наших рук, він підбіг до мене й одним спритним рухом лука перевернув черепаху на спину.

Отак вона й лежала, дригаючи лапками, не в змозі ні перевернутися, ні зрушити з місця.

Та от Кумевава підняв нашу жертву й сказав:

— Її нам вистачить на сніданок.

Ударом мачете він оглушив черепаху й поклав її разом із панцирем на вогонь, який я встиг уже швиденько розвести.