Кумевава, син джунглів

Помітивши нас, панцерник згорнувся в клубок так, що захисна броня покрила все його тіло, і перетворився на тверду кістяну кулю.

Кумевава підняв його. Та якраз тоді, коли хлопець приготувався зв’язати свою здобич шнуром, панцерник умить вивернувся з рук малого індіанця і з блискавичною швидкістю поповз у гущавину лісу.

Кумевава одразу кинувся слідом за втікачем, але незабаром усіяний тернами кущ перепинив йому дорогу, і він змушений був облишити переслідування. Я побіг, щоб допомогти йому зробити стежку, розрубуючи ліани, та було вже пізно. Ми тільки побачили, як панцерник ковзнув у розколину на невеликому пагорку. То, певно, була його печера.

— Кумеваво, мені дуже шкода, що панцерник утік від нас, — промовив я, бажаючи хоч трохи втішити його. — Це вже сьогодні друга втрачена здобич.

— Здобич ще не зовсім втрачена. Малоа, старий індіанець, повчає: «Спробуй усе, а тоді вже кажи „неможливо“». Ми спробуємо димом вигнати його з печери. Треба знову розпалити вогонь.

І мій юний приятель присів навпочіпки з двома сухими гілочками в руках і почав швидко терти їх одна об одну. Це тривало, мабуть, хвилин з десять. Нарешті спалахнув вогонь.

Тим часом я назбирав досить багато сухих гілок та іхмизу, і невдовзі перед нами весело потріскувало багаття. За порадою Кумевави ми запхали палаючі гілочки, поклавши на них зверху побільше сухої трави, у розколину, в якій зник панцерник.

Після цього малий індіанець зрізав своїм мачете свіжий довгий листок пальми й сплів із нього велике віяло. Присівши навпочіпки перед тунелем-розколиною, він почав помахувати віялом так, що весь дим заганявся всередину печери. Крім того, він попросив мене назбирати якомога більше гілок і листя, яке дає найгустіший дим.

Кумевава ні на мить не припиняв своєї роботи, швидко-швидко махаючи віялом. Усе його тіло зросилося потом — він струминками стікав із нього. Через якийсь час я замінив його і тільки тоді переконався, яка це важка робота. І з мене теж витекли цілі річки поту.

У печері вже, певно, було повнісінько диму, бо струминки його почали виходити крізь кілька щілин на поверхню землі.

Всередині печери чулися сильні удари тіла звіра об стіни.

— Броненосець нервує! — сказав малий мисливець. — Він уже не знає, що робити. Лютує й бігає з одного боку до другого, щоб розбити стіну й вийти.

Безперечно, від густого диму бідолашний звір задихався.

Але Кумевава був задоволений. Не тому, що йому хотілося мучити звірів. Ні! Хлопець любив їх. Та, як кожен мисливець, він змагався, боровся зі звіром, і його єдиною метою було перемогти — перемогти за всяку ціну. Звір удається до своїх хитрощів, а мисливець — до своїх, і перемагає той, хто перехитрить іншого.

Раптом броненосець, геть очманілий від диму, показався перед нами серед палаючих гілок.

Малий мисливець мерщій облишив віяло й кинувся до входу в печеру, щоб схопити броненосця. А той, не розгубившись, різко повернувся, щоб знову чкурнути в свою не вельми затишну схованку. Він волів краще задихнутися, аніж потрапити до рук свого ворога — мисливця.